География

Boryspil


Бориспіль - одне з найдавніших  поселень  Київщини,  відоме  за  літописними
матеріалами  як  Летч,  Льто,  Олто.  Перша  літописна  згадка   про   нього
відноситься до поч. XI ст. коли в братовбивчій війні (1015-1019) між  синами
київського князя Володимира на річці Альті загинув князь Борис, який з  1072
року канонізований як один з перших святих Київської Русі. З  іменем  Бориса
і пов'язана  сучасна  назва  міста.  Далі  Летч  неодноразово  згадується  в
літописах до 1154 р. як укріплене городище, яке  стояло  на  підвищенні  між
двома рукавами р. Альти. Місцевість  була  заболочена  і  лісиста.  Летч  за
часів Киїської Русі був не тільки укріпленим пунктом на межі  Київського  та
Переяславського князівства, але й місцем зміни коней  та  місцем  відпочинку
для різних посольств, гінців, княжих дружин, князів.
У 1117  році  на  місці,  де  "пролилася  кров  Бориса",  Володимир  Мономах
побудував кам'яну церкву, що згадується в літописах  як  "Летська  божниця".
Неодноразово ця церква зазнавала руйнувань від нападів кочовиків.  Остаточно
зруйнована монголо-татарами в 1239 році. Кам'яні рештки цієї  церкви  вже  в
XVI ст. були вивезені поляками  в  Київ  для  будівництва  Петропавлівського
собору на Біскупщині.
В центрі Борисполя донині наявні рештки оборонного валу, а проведені в  1925
та  1950  роках  археологічні  дослідження  підтвердили  наявність  залишків
фундаменту  древнього  храму  і  остаточно  довели  існування  в   Борисполі
Мономахової божниці.
В період з IX по XII ст. між Києвом і Переяспавом  було  зведено  цілий  ряд
укріплених  городищ  поблизу  сучасних   сіл:   Любарці,   Іванків,   Старе,
Головурів, Вороньків, Глибоке, Проців, виникло багато  укріплених  поселень.
Під  час  монголо-татарської  навали  поселення   на   території   сучасного
Бориспільського району та сам Летч були зруйновані. А вже:  з  XIII  ст.  ці
землі переходять під  владу  Великого  князівства  Литовського.  Пізніше  ця
територія стала називатися "Земля Полукняжеская".  Архівні  документи  цього
періоду свідчать, що "Земля Полукняжеская" була  "пожалувана"  королівському
толмачу Солтану Албеєвичу. В  1508  році  він  продав  ці  землі  Київському
Пустинно-Микільському монастирю. Монахи володіли землею  до  кінця  XVI  ст.
Ймовірніше всього, що в цей час Бориспіль і отримав свою сучасну  назву.  На
монастирських землях в цей період почали селитися втікачі з Правобережжя.
В актах цього періоду згадуються також деякі села району: Гнідин,  Вишеньки,
Старе, Сошників, Сальків, Булачин (Ерківці), Проців.  3  вірчих  грамот  від
1525 року  дізнаємося,  що,  тоді  вже  були  і  села  Жереб'ятин,  Рогозів,
Вороньків, Іванків.
Після  1569  року  всі  українські  землі,  які  раніше  належали  литовцям,
відійшли до польської корони. За рішенням польського  сейму  від  1590  року
містечко  Бориспіль  отримав  у  володіння  Войтех   Чановицький,   який   в
документах 1590 року  згадується  як  гетьман  запорізьких  козаків.  В  цих
документах Бориспіль вперше згадується як містечко.
У 1596  році  Бориспіль,  який  на  той  час  був  уже  значним  поселениям,
Сигізмунд III зробив королівською  маєтністю.  Того  ж  року  було  утворено
Бориспільське староство.
В кінці XVI - на початку XVII ст. Україну  охоплює  ряд  козацько-селянських
повстань. За придушення повстання під проводом  Наливайка  (1594-1596)  сейм
пожалував Бориспільське староство  магнату  Жолкевському  спочатку  у  ленне
володіння,  а  з  1623  року  воно   стає   власністю   родини   Жолкевських
(залишається ним до 1648 року). Тоді  у  Борисполі  було  77  господарств  і
близько 370 чоловік.
В часи польського панування місту було надано  Магдебурзьке  право.  Історія
Борисполя  невіддільна  від  боротьби  україського  народу  проти  польсько-
шляхетського панування. Населення міста та навколишніх сіл  брало  участь  у
повстанні  нереєстрових   козаків   під   керівництвом   Тараса   Федоревича
(Трясила).
Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького (1648-1654) поклала  край
польсько-шляхетському пануванню в Україні. Цілий край було  поділено  згідно
запорізького звичаю на полки і сотні. Одним з полкових міст  був  Переяслав,
сотенними, серед інших, містечка Бориспіль та Вороньків.  До  бориспільської
сотні належали  села:  Нестерівка,  Кучаків,  Лебедин,  Стариця,  Сеньківка,
Іванків, Дарниця та ряд хуторів, до Вороньківської - села  Глибоке,  Кислів,
Кальне, Рудяків.
Полковники, сотники  мали  військову  владу.  Козаки  користувалися  вільним
правом володіння своїми землями, не несли ніяких повинностей, не  сплачували
податків, одержували платню.
Під  час  російсько-польської  Війни  (1654-1667)  Бориспіль  кілька   разів
зазнавав великих спустошень. У 1658 році він був  винищений  і  спалений  за
наказом  воєводи  Шереметьєва  (під  час   боїв   між   військами   гетьмана
I.Виговського і царським військом).  Бориспіль  на  той  час  був  власністю
Д.Виговського, брата гетьмана. Така ж доля спіткала і містечко Вороньків  та
інші села і хутора.
Зазнав Бориспіль значних втрат і навесні 1661, і  восени  1663  років,  коли
його захопили польські війська. В липні 1666 року  в  Переяславі  спалахнуло
повстання  проти  гніту  козацької  старшини  та  царських  воєвод.  Підняли
повстання козаки Переяслава та Борисполя. В серпні  того  ж  року  повстання
було придушено.
Наприкінці XVII ст. Бориспіль став досить великим містечком з двома  брамами
-  Переяславською  та  Київською,  кількома  вулицями.  Тут  жили  переважно
міщани, які займались ремеслами та промислами. У  XVIII  столітті  Бориспіль
перетворився  на  значний  економічний  центр.  Цьому  сприяло  те,  ще  тут
проходив шлях Київ-Полтава.
Універсалом від 14 січня  1752  року  гетьман  Кирило  Розумовський  передав
Бориспіль з навколишніми землями  у  вічне  володіння  своїй  сестрі  та  її
чоловіку, бунчуковому товаришу Ю.Дарагану.
В 60-х роках  XVIII  ст.  в  містечку  існували  ремісничі  цехи:  шевський,
кравецький,  ковальський,  різницький,  кушнірський   та   інші.   Ремеслами
займалась третина населения Борисполя. Майже  половина  населення  Борисполя
займалася хліборобством.
На особливу увагу заслуговує ім'я поета і проповідника  II  пол.  XVIII  ст.
І.Г.Некрашевича з села Вишеньки (нині Бориспільського  р-ну).  Він  закінчив
Києво-Могилянську  Академію,  був  священником  у  рідному  селі.   Поетична
спадщина невелика - нині відомо всього дев'ять його творів.  На  тлі  поезії
того часу твори I. Некрашевича виділяються чистотою народної мови,  гумором,
легкістю стилю, простотою змісту.
У першій половині XIX ст. в Україні діяло Малоросійське товариство -  таємна
організація, в яку входив уродженець  Борисполя  В.Л.Лукашевич  (1783-1866).
Він входив також до масонської ложі "3'єднаних  слов'ян".  Одне  з  засідань
ложі на поч. 1824 року проходило в Борисполі у  його  маєтку.  У  1826  році
В.Л. Лукашевича заарештували і  ув'язнили  до  Петропавлівської  фортеці,  а
потім  відправили  до  Борисполя   під   нагляд   малоросійського   генерал-
губернатора.
У  1802  році  Бориспіль  став  волосним  центром   Переяславського   повіту
Полтавської губернії. У місті діяли три парафіяльні школи,  а  в  1642  році
відкрито початкове народне училище для державних селян.
Бориспіль кінця XIX ст. - велике торгове  містечко  (5  тис.  жителів),  яке
мало обладнані ряди лавок,  щотижневі  багатолюдні  базари  і  три  ярмарки:
Сиропусну,  Петропавлівську,  Євстафієвську.  Особливо  великий  торг  вівся
селянським взуттям, виробництвом якого займалися жителі Борисполя.



Удругій половині XIX ст. багато сил і енергії поширенню  культури  і  освіти
серед народних мас віддав  уродженець  Борисполя  П.П.Чубинський(1639-1884).
Він  займався  вивченням  етнографії,   проводив   статистичні   дослідження
Південно-Західного краю. Його наукові праці були відзначені золотою  медаллю
Російського географічного товариства і премією Академії наук, а в 1875  році
- золотою медаллю на Міжнародному  конгресі  в  Парижі.  П.П.  Чубинський  -
автор слів гімну нашої держави "Ще не вмерла Україна" (1862).



Пов'язав  свою  долю  з  Борисполем  і   видатний   український   композитор
М.В.Лисенко.  Зимові  канікули  1861  року  він   провів   у   товариша   по
університету П.П. Чубинського.  В  Борисполі  композитор  відкрив  для  себе
справжню скарбницю  фольклору,  записавши  тут  чи  не  найбільшу  кількість
фольклорних творів. Прекрасна соковита  мова,  незвичайна  для  України  тих
часів,  освідченість  бориспільців  надовго   привернула   до   себе   серце
композитора. В Борисполі він  познайомився  з  Антоном  Калитою,  який  став
вірним  помічником  М.В.   Лисенка.   А.Калита   був   надзвичайно   музично
обдарованою людиною, знав чимало пісень,  сам  зафіксовував  тексти  пісень,
передаючи їх композиторові.
А.Калита проводив велику культурно-освітню роботу. Він організував  на  поч.
XX ст. освітній гурток.  Українська  письменниця  О.Пчілка  писала  у  своїх
спогадах: "В  Борисполі  утворився  "вивчений  хор"  із  хлопців  і  дівчат,
керівничим його був одного часу Калита. Пізніше той хор приїздив до Києва  і
давав концерти з своїх бориспільських пісень перед київським громадянством.
У Воронькові пройшли дитячі та юнацькі роки  класика  єврейської  літератури
Шолом-Алейхема (справжнє прізвище Робінович Шолом Наумович, 1859-1916  рр.).
Рідне  село  письменник  згадує  з  особливою  теплотою  в  автобіографічній
повісті "3 ярмарку".
На поч. XX ст. Бориспіль -  містечко  Полтавської  губернії  Переяславського
повіту, в якому було  понад  10  тис.  жителів,  5  православних  храмів,  2
синагоги, школа,  богодільня,  великий  базар  (64  лавки),  4  ярмарки,  50
крамниць.  3а  даними  на  1910  рік,  бориспільці  займались:  теслярством,
кравецтвом,  шевством,  ковальством,  бондарством,  і   ін.   ремеслами.   3
промислових підприємств  було  понад  40  вітряків,  18  кузень,  слюсарень,
маслобойня, невелика цегельня, паровий млин. Тут діяла  волосна  лікарня  на
12 ліжок, функціонували також аптека і аптекарський магазин.
У березні 1917 року до влади в Україні прийшла Центральна Рада. На  її  чолі
стояли М.Грушевський, В. Вінниченко, С. Петлюра.  Головна  мета  Центральної
Ради полягала у створенні незалежної Української держави. У січні 1918  року
було  проголошено  УНР,  у  тому  ж  1918  році  Україна  була  втягнута   в
громадянську війну.  В  квітні  1920  року  на  територію  України  вступили
частини польської армії, а з ними війська Української  Народної  Республіки.
Відступаючі  загони  Червоної  Армії  реквізували  у  селян  фураж,   коней,
продовольство. Це  викликало  невдоволення  населення.  Більшість  селянства
рішуче взялася за зброю.  Повстали  і  селяни  Борисполя.  Вони  відмовилися
давати  "оброк"  кіньми,  возами,  продовольством.  Був  скликаний   мітинг.
Червоноармійці направили своїх делегатів, але  бориспільці  заявили,  що  не
впустять війська у місто. Більшовики напали на Бориспіль у неділю, на  свято
Георгія. Почали обстрілювати місто з усіх боків  гарматними  залпами.  Місто
горіло. Червоноармійці швидко захопили Бориспіль. Люди тікали,  ховаючись  у
болотах, лозах, очеретах.  Були  и  такі,  що  чекали  на  черівоноармійців,
виходили зустрічати їх з хлібом сіллю, але вбивали і їх. Поранених  добивали
багнетами прямо на вулицях, у лікарні. Потім стали вишукувати чоловіків  та,
зібравши  більше  200  чоловік,  погнали  до  Броварського   шляху   і   там
розстріляли. Вбивали у дворах, заганяли людей в клуні, а  потім  підпалювали
їх.  Більше  двох  тижнів  більшовики  тероризували  і  грабували  населения
Борисполя.
У  1921  році  в  Борисполі  було  встановлено   радянську   владу.   Почали
створюватися сільськогосподарські артілі. Того ж року Бориспіль  увійшов  до
складу Київської губернії, а в 1923 році став центром району.
В кінці 20-х років у місті при будинку  культури  була  організована  капела
бандуристів.  Керував  капелою  справжній  ентузіаст  цієї   справи   Дем'ян
Максимович Кошман. Талановиті  бориспільські  хлопці  та  дівчата  їздили  з
концертами по Україні, записувалися на радіо, виступали  у  Москві.  А  двоє
бориспільців - Д.Пінчук та I.Борець -  були  учасниками  Харківської  капели
кобзарів.
Здавна славилося пісенністю село Рогозів. На поч. 30-х  років  в  селі  було
організовано хорланку. Учасники цього  колективу  брали  участь  у  багатьох
концертах, їхні пісні були записані на грамплатівку. Деякі з учасників  були
запрошені до найпрестижнішого колективу України  -  хору,  яким  керував  Р.
Верьовка.
На цей період припадає і  розквіт  творчості  заслуженого  майстра  народної
творчості, різьбяра по дереву Петра Петровича Верни  (1876-1966).  Народився
П.П.Верна на Гірських хуторах під Борисполем,  в  сім'ї  селян-бідняків.  Не
маючи змоги ходити до школи, самотужки навчився читати і писати.  Самобутній
талант художника розвинувся без будь-якої допомоги. П.Верна  створив  багато
чудових  речей,  які  ввійшли  до  кращих  надбань  народного  декоративного
мистецтва.
3 1929 року  починається  колективізація.  Це  була  справжня  трагедія  для
українського селянства. Як і всюди  по  Україні,  в  Бориспільському  районі
вона супроводжувалася масовим розкуркуленням, знищенням найпрацьовитішого  і
тому найзаможнішого  прошарку  селянства.  Люди  в  колгоспи  йшли  неохоче,
чинили  опір  колективізації.  Прокотилася  хвиля  "бабських   бунтів".   На
придушення такого бунту в Борисполі було викликано кінну  міліцію  з  Києва.
Але незважаючи на опір населения, колективізація продовжувалася.  3  дрібних
артілей утворюються чотири колгоспи:  ім.  Шевченка,  ім.  Кірова,  "Серп  і
молот", "Перемога".
Потім були страшні роки  голодомору  (1932-1933  років  ).  Було  розгорнуто
ніколи не бачений терор голодом, щоб навчити українських селян  "уму-розуму"
(вислів Косіора). Бориспіль рятувало  те,  що  місто  знаходилося  неподалік
Києва, бориспільці мали змогу виміняти хліб,  борошно,  крупу  на  київських
базарах. Та все ж від голоду люди  вмирали.  В  основному,  це  були  жителі
навколишніх сіл,  які  йшли  до  Борисполя  у  пошуках  продовольства.  Вони
вмирали в чергах за хлібом, в лікарні, просто на вулицях. Кожного ранку  від
лікарні, що стояла в центрі міста, від'їжджала підвода, що  підбирала  трупи
на вулицях, звозила на кладовища, де їх  ховали  в  колективних  могилах.  Є
дані про смертність сільського  населення  Бориспільського  району  (без  м.
Борисполя) з 1.01.1933 до 1. 01.1934 року. Ця цифра становить 5739  чоловік.
Серед померлих за цей період було 266 дітей віком  до  одного  року.  Це  за
звітами. Фактично ж втрати були значно більшими.
Але і це було неостаннє випробування, яке довелося пережити  нашому  народу.
Страшна  хвиля  сталінських  репресій  винищила  цвіт   української   нації.
Жертвами репресій стали багато жителів  району  та  міста  Борисполя.  Серед
них: Тарабан - нач. райземвідділу, Степанов - голова райвиконкому, Пінчук  -
бандурист, молодий письменник Жигалко та багато інших.
Друга світова війна принесла страшне лихо на нашу землю. Вже на другий  день
війни,  23  червня  1941  року,  німецька  авіація  бомбардувала   військове
містечко та аеродром, розташований на околиці  міста  Борисполя.  У  вересні
радянські війська  залишали  Київ.  Бориспіль  був  заповнений  біженцями  і
червоноармійцями 37-ї армії. А 20 вересня  у  Борисполі  вже  йшли  бої.  23
вересня фашисти оволоділи містом.
Окупанти займалися звичними справами:  створювали  старостати,  споруджували
тюрми. В місті було три тюрми. На  території  парку  та  на  базарній  площі
протягом усього часу окупації стояли шибениці.  На  території  аеродрому  до
жовтня 1942 року функціонував табір для військовополонених.
У лютому 1943 році в придніпровських  лісах  біля  Сошникова  розпочав  свою
діяльність партизанський загін  ім.  Щорса.  Бійці  загону  нищили  німецькі
застави, зав'язували бої з карателями.  Найбільш  вагомим  внеском  партизан
можна назвати збереження Старинського цукрового заводу  від  знищення.  Було
врятовано  також  від  фашистських  каральних  загонів  близько  десяти  сіл
району.
Визволення Бориспільського району почалося у вересні 1943  року,  Дві  армії
(38-а  -  під  командуванням  Н.Е.Чибісова,   40-а   -   під   командуванням
К.С.Москаленка) звільняли наш район.  40-а  армія  мала  досягти  Дніпра  на
ділянці Кийлів, Рудяків, Кальне, Гусинці. 38-а вела наступ на правому  крилі
фронту,  вона  повинна  була  зайняти  рубіж   Велика   Димерка,   Требухів,
Бориспіль, Вороньків, Кийлів.
Бориспіль звільняла 136-а дивізія  під  командуванням  I.Пузікова.  За  його
словами звільнити місто було нелегко. Фашисти зробили  з  міста  неприступне
укріплення, тому Бориспіль вирішили брати зненацька. В  ніч  на  23  вересня
бійці дивізії увірвались у місто, захопили аеродром,  багато  зброї,  чимало
полонених. Незабаром наступ продовжувався вже  за  межами  Борисполя.  Місто
горіло. Піспя  порядкування  карателів  у  місті  залишилася  п'ята  частина
будинків (з 3-х тисяч залишилося тільки 600). Всюди  були  суціьні  руїни  і
згарища.
За два роки окупації фашисти вбили  і  закатували  в  районі  497  громадян.
Понад 5 тисяч  вивезли  до  Німеччини.  В  боях  за  визволення  Батьківщини
загинуло понад 8 тис. мешканців  району,  в  тому  числі  понад  три  тисячі
бориспільців. Більше 5  тисяч  воїнів  лежать  в  братських  могилах  нашого
району.
Наприкінці вересня 1943 року повістками військкомату  були  викликані  юнаки
1926,  1927,  1928  років  народження,  з  яких  після  місячної  підготовки
сформували винищувальний батальйон для боротьби з бандитизмом.
За мужність і героїзм,  проявлені  в  роки  війни,  всі  наші  земляки  були
удостоєні звання Героя  Радянського  Союзу:  це  бориспільці  Ю.М.Головатий,
В.Ф.Шкіль,  Р.С.Павловський,  І.Х.Кравченко   з   Гнідина,   І.І.Братусь   з
Рогозова,  М.І.Стасюк  з  Великої  Стариці,  М.П.Прудкий  з   Дударкова   та
І.Д.Кудря з Салькова.
Одразу після визволення району почалися  відбудовчі  роботи.  За  свідченням
документів, у 1950  році  відбудову  господарств  було  завершено.  Ритмічно
почали працювати молокозавод, харчокомбінат, хлібозавод,  торфопідприсмство.
На базі майстерень райспоживспілки виник промкомбінат, в 1967 році  почалося
будівництво кінотеатру "Дружба". На поч. 50-х років  починають  створюватись
парникові господарства. В 1959 році  створено  радгосп  "Бориспільський",  в
1966 році радгосп "Промінь": підприємство овочево-молочного напрямку.
В 1965 році прийняв перших пасажирів  новий  Бориспільський  аеропорт,  який
став одним з найбільших у світі міжнародних аеропортів.
На поч. 70-х  років  Бориспіль  почав  інтенсивно  розбудовуватися:  виросло
селище будівників газопроводу, з'явилися нові житлові  квартали,  де  живуть
переважно працівники аеропорту. Як свідчать дані,  на  поч.  80-х  років  на
території міста та району працювали 36 промислових та  сільськогосподарських
підприємств,  27  будівельних  та  транспортних  підприємств.  Працювали  20
середніх та 8 восьмирічних шкіл, 50 медичних установ,  34  будинки  культури
та клуби, 47 біблютек, спортивна та музична школи, районний будинок  побуту,
будинок культури. Бориспільський район кінця 60-х поч.  90-х  років:  всього
по місту і району — 136  великих  і  малих  підприємств  і  організацій,  15
радгоспів,  чотири  радгоспи-птахофабрики.  В  районі   діє   Бориспільський
історичний музей, кінотеатр, районна бібліотека. В районі  -  сім  сільських
будинків  культури,  20  сільських  клубів,  багато   відомчих   клубів   та
бібліотек.



Детальніше з історією нашого краю Ви можете ознайомитися  в  Бориспільському
державному історичному музеї.





смотреть на рефераты похожие на "Boryspil"