Политология

Внешнеполитические связи Турции и Украины


Туреччина є потужним субрегіональним лідером із власною системою  інтересів.
За умов останніх структурних змін у посткомуністич ному  світі  Туреччина  у
своїй зовнішній політиці опрацьовує новий геополітичний ракурс. Анкара не  є
вже повернутою обличчям до комуністичної загрози з Півночі та з Балкан, а  у
зв'язку із арабо-ізраїльським мирним процесом вона виступає як  регіональний
гравець і шукає впливову  політику  на  більш  віддаленій  периферії.  Після
Другої світової війни зовнішньополітичний курс Туреччини  був  зорієнтований
подвійно: політика розвитку індустрії та приєднання до ЄС, а з другого  боку
- у зв'язку зі  східною  та  ісламською  орієнтацією  Туреччина  шукає  свою
ідентифікацію з Середнім Сходом та Центральною  Азією.  За  часів  "холодної
війни" радянська  домінація  в  Центральній  Азії  та  на  Кавказі  заважала
турецьким зусиллям у цьому напрямку, тоді як турецька асоціація  з  Ізраїлем
та альянс із Вашингтоном затьмарювали прямі відносини  із  Середнім  Сходом.
Туреччина виконувала функцію  південного  флангу  НАТО  і  слугувала  опорою
безпеки  США.  Наслідок  -  політична   ізоляція   від   Середнього   Сходу,
протистояння з Північчю. 1

Особливе положення  Туреччини  стосовно  Європи,  з  одного  боку,  стосовно
ісламського Півдня - з другого, створює особливу  геополітичну  конфігурацію
її  національних  інтересів.  Європі  важко  сприйняти   Туреччину   як   її
невід'ємну частину, вона сприймається як щось чужорідне. Участь Туреччини  в
Північно-Атлантичному  Альянсі  є  скоріше  наслідком  "холодної  війни"  та
геостратегічних  уподобань  США,  ніж  усвідомлення  спільних   європейських
інтересів.  Тривалий  конфлікт  з  більш  "європейською"  Грецією,  Кіпрська
проблема, особлива позиція в Боснійській кризі, у ставленні до курдів -  все
це не сприяє скорішому включенню Туреччини в інші європейські структури.

Турецькі амбіції в  Балканському  регіоні  грунтуються  на  переконанні,  що
розпад СРСР і СФРЮ дав Туреччині унікальний шанс повернути  в  нових  формах
свій політичний, економічний, культурний і воєнний вплив у  межах  колишньої
Османської імперії. Саме  мусульманське  населення  повинно  стати  одним  з
основних інструментів цього впливу.

Особливу сміливість Туреччині надає  могутня  підтримка  з  боку  Сполучених
Штатів. Для турецьких аналітиків характерним є уявлення, що  всі  так  звані
кола євразійської безпеки, які включають в себе ЦЄ, Балкани, регіон  Чорного
моря, Кавказ, Східне  Середземномор'я,  Близький  Схід  і  Центральну  Азію,
накладаються і перетинаються саме в тому місці,  де  розташована  Туреччина,
що з урахуванням нових умов значно підвищує її  значення  як  члена  НАТО  й
імовірність  переростан  ня  її  в  регіонального  лідера.  При  цьому  явне
прагнення до  панування  в  регіоні  прикривається  гуманітарною  риторикою:
Туреччина нібито надає допомогу "новим країнам" у  пошуку  ними  "справжньої
ідентичності, вільної від зовнішніх чинників і тиску".

1 Див.: Sariolghalam M. The Future of the Middle East:  The  Impact  of  the
Northern Tier // Security Dialogue. - 1996. - 27, N 3. - P. 303-317.

Нині  Туреччина  збільшує  флот  і,  зокрема,  пояснюється   це   серйозними
проблемами в Середземному (Кіпр) і  Егейському  морях.  Пріоритети  політики
Туреччини зрозумілі: збереження стійкої і значної переваги, в тому  числі  й
воєнно-морської, над  основним  супротивником  -  Грецією.  Зумовлюється  це
необхідністю захисту своїх інтересів в Егейському морі, де  греки,  всупереч
міжнародним   домовленостям,   проводять   ремілітаризацію   прилеглих    до
турецького  узбережжя  островів,  а  також   недопущення   силової   ревізії
кіпрських реалій, що склалися після окупації турецькими військами  північної
частини острова.

Туреччина з метою захисту  своїх  інтересів  планує  в  наступному  столітті
стати країною, що володіє авіаносцями. Державна міць, географія й  історичні
чинники змушують Туреччину стати регіональною державою. Її  ВМС  вийдуть  за
межі  берегової  лінії.  Турецькі  війська  брали   участь   у   миротворчій
діяльності ООН у Сомалі, Албанії,  Боснії  і  Герцеговині.  Це  показує,  що
інтереси Туреччини не обмежуються лише прилеглими державами.

Туреччина має  досить  обгрунтовану  альтернативу  європейському  вектору  у
вигляді  своїх  південних,  ісламських  і  центральноазійських  зацікавлень.
Тургут Озал, архітектор нової  Туреччини,  почав  використовувати  тюркський
символізм для проникнення турецького економічного та  політичного  впливу  в
Центрально-Азійський та Кавказький регіони. Починаючи з 1991 р., Т. Озал,  а
пізніше  Сулейман  Демірель  зробили  низку  візитів  до  нових  держав   та
підписали  численні  угоди   з   політичного   співробітництва,   військової
допомоги, культурних та економічних змін. Туреччина входить в  Чорноморський
консорціум, Союз Тюркських держав, Організацію Економічного  співробітництва
- інституціоналізовані форми, що підвищують її регіональ ний статус.

Зрозуміло, що це викликає певне занепокоєння з  боку  Російської  Федерації,
яка переглядає власне сприйняття Туреччини в  ширшому  контексті  і  починає
обмежувати пантюркістське просування Анкари.  Насамперед  це  спостерігалося
на з'їзді тюрків, а потім при  формуванні  Конвенції  курдських  організацій
СНД у Москві. Московська  інтервенція  в  Чечні  погіршила  взаємосприйняття
двох країн. Хоча Туреччина має значні ресурси та просуває свою  геополітичну
роль в республіках колишнього СРСР, вона не може виступати тут одноосібно  і
стикається з конкуренцією інших держав, зокрема Ірану.

Туреччина намагається конкурувати з РФ, а у певному відношенні і  з  Іраном,
за вплив на пострадянські тюркомовні країни Центральної Азії.  Її  козирі  в
цій грі полягають у: етнічній спорідненості з тюркомовними народами  регіону
-  туркменами,  узбеками,  казахами,  киргизами,  кара-калпаками,  уйгурами;
конфесійній ідентичності (турки, як  і  всі  корінні  народи  пострадянської
Центральної Азії (ЦА) - сунніти найпоміркованішого ханіфітського  толку,  на
відміну від іранців-шиїтів); своєму характері як  економічно  розвинутої  та
сильної у військово -політичному відношенні тюрксько-мусульманської  країни,
яка відтак має слугувати зразком і для  тюрксько-мусульманських  країн,  які
обрали (на  відміну  від  Ірану)  світський  шлях  розвитку;  орієнтації  на
розвинені західні країни,  насамперед  США  (для  яких  Туреччина,  якщо  не
казати про  Ізраїль,  є  найважливішим  стратегічним  партнером  у  Західній
Азії), а відтак  у  відношенні  можливого  лобіювання  Туреччиною  інтересів
відповідного кола країн перед Заходом.

Між тим посилення ісламістських настроїв у Туреччині, її спроби зближення  з
іншими ісламськими країнами здатні у  найближчі  роки  призвести  до  деякої
зміни її традиційно прозахідного  курсу.  До  того  ж  РФ  всіляко  протидіє
посиленню турецького впливу в Центральній Азії, так само як і на Кавказі  та
на Балканах.

Туреччина підвищує власну роль у регіоні на хвилі пантюркізму  .  Це  деякою
мірою   послаблює   ісламське   відновлення   країн   регіону,   що   значно
секуляризовані. Для  Туреччини  нестабільність  на  Балканах  та  Кавказі  є
джерелом загрози її  власній  територіальній  цілісності,  оскільки  виникає
загроза  міграцій  до  Туреччини.  РФ   прагне   до   встановлення   системи
колективної безпеки в Азії, що протистоїть турецьким  інтересам  відродження
пантюркізму. Водночас самі країни регіону схильні скоріше розробляти  власні
економічні та політичні моделі, ніж  просто  адаптувати  турецький  взірець.
Одночасно з апробацією пантюркістської ідеї країни ЦА розширяли  і  стосунки
з іншими країнами, прагнучи диверсифікувати  власну  зовнішню  політику,  що
взагалі  характерно  для  всіх  пострадянських  держав.  Внаслідок  цього  в
середині 90-х пантюркістські впливи ослабли і увійшли в нормальніше русло.

Посилення позицій Туреччини  в  регіоні  пов'язано  з  її  власним  досвідом
модернізації,  що  реалізується  через   сучасні   універсальні   технології
розвитку,  коли  робиться  акцент  на  регіональних  економічних  інтересах,
енергії  приватного  капіталу.  Турецькі  приватні  фірми  активно  діють  у
регіоні.  Головними  напрямками  є  будівельні  підряди  -  ринок,  у  якому
Туреччина спромоглася посісти відчутне  місце  у  світовому  масштабі.  Вони
будують дешевше і відносно якісно. Крім того, турецькі  фірми  включилися  в
створення переробної, легкої та харчової  промисловості.  Турецький  капітал
також  кооперується  з  провідними  транснаціональними  корпораціями,  маючи
функцію посередника. Проникнення турецького капіталу фінансується  також  за
рахунок державної допомоги самої Туреччини.

Ідея пантюркізму  має  скоріше  економічне  підгрунтя:  Туреччина  енергійно
підтримала незалежні країни, надавши торгові пільги та  кредити.  Тут  також
спрацював  і  антиросійський  чинник,  тобто  пошуки  в   Туреччині   певної
противаги.    В    річищі    ідей    пантюркізму    відбувається     перехід
центральноазійських країн  на  латинський  алфавіт,  нарощуються  інтенсивні
культурні контакти та між політичними  елітами.  З  іншого  боку,  спрацював
певний романтизм щодо цивілізова ної Туреччини, а також - пошуки  союзників,
відповідної моделі модернізації.

Головним  важелем   пантюркістських   впливів   стали   регулярні   зустрічі
керівників тюркомовних держав (Анкара, 1992, Стамбул, 1994). У  серпні  1995
р. на самміті в Бішкеку обговорювалися  ідеї  тіснішої  кооперації  в  межах
тюркомовного альянсу. На четвертій зустрічі керівників тюркомовних  країн  у
Ташкенті  (жовтень  1996  р.)  була   прийнята   Декларація   про   подальше
співробітництво в галузі культури та інформації, в розбудові  трас  Великого
шовкового шляху, поліпшення двосторонніх відносин тощо.

Розвиток відносин з Туреччиною є одним  з  головних  пріоритетів  України  в
південному  напрямку.  Підписаний  дуже  важливий  Договір  про   дружбу   і
співробітництво між обома державами строком на  10  років.  Після  отримання
Україною незалежності між Києвом і Анкарою не  виникало  спірних  питань.  У
вирішенні проблем військової й екологічної безпеки в регіоні  Чорного  моря,
його демілітаризації складається прямий і безпосередній інтерес обох  країн.
Але і в пошуку балансу сил у новій і  складній  геополітичній  ситуації,  що
склалася в регіоні за останні роки, інтереси Туреччини й  України  багато  в
чому можуть  збігатися.  В  Україні  високо  оцінюють  розуміння  Туреччиною
проблем, пов'язаних з  поверненням  з  місць  депортації  до  Криму  етнічно
спорідненого туркам кримськотатарського народу.

Туреччина  є  ключовою  державою  для  України,  оскільки  через  неї  йдуть
найбільш зручні транспортні шляхи  у  Середземноморський  та  Близькосхідний
регіони.  Хоча  останнім  часом  Туреччина  проробляє  шляхи  диверсифікації
власного  зовнішньополітичного  курсу,   однак   він   загалом   залишається
проамериканським. Туреччина має тривалий конфлікт з  Грецією,  і  це  робить
проблематичним  її  входження  до  Європейської  спільноти.  Її  стратегічне
значення як південно-східного флангу НАТО втрачається  із  зниженням  порога
конфронтації між Заходом та РФ. Мотиви для зближення  України  з  Туреччиною
виглядають досить обгрунтованими: необхідність забезпечення  транспортування
енергоносіїв в і через  Україну,  компліментарність  економік,  співпраця  в
межах ЧЕС тощо. Розвиток партнерських стосунків з Туреччиною,  на  яку  нині
припадає близько половини всього обсягу торгівлі України  з  близькосхідними
країнами,  слід  вести  переважно  в  рамках   двостороннього   економічного
співробітництва, або в  межах  системи  ЧЕС,  уникаючи  їх  перетворення  на
стратегічний військово -політичний альянс.
----------------------------------------------------------------------------
----





смотреть на рефераты похожие на "Внешнеполитические связи Турции и Украины"