Право

Шпоры по Праву


Поняття та ознаки держави
Термін "держава" в юридичній та  іншій  науковій  літературі  тлумачать  по-
різному. У  субстанціональному  значенні  держава  —  організоване  в  певні
корпорації населення, що функціонує  в  просторі  й  часі.  В  атрибутивному
значенні — це устрій певних суспільних відносин. В  інституційному  значенні
— це апарат публічної влади. У міжнародному  значенні  державу  розглядають,
як єдність території, населення і  суспільної  влади.  Отож,  держава  —  це
суверенна,   політико-територіальна   організація   влади   певної   частини
населення, що  має  спеціальний  апарат  управління  і  примусу,  здатна  за
допомогою права робити  свої  веління  загальнообов'язковими  для  населення
всієї   країни,   а   також   здійснювати    керівництво    та    управління
загальносуспільними  справами.  До   основних   ознак   держави   відносять:
суверенітет; територіальне розселення населення  країни;  наявність  апарату
управління  і  примусу;  здатність  видавати   загальнообов'язкові   правила
поведінки; здатність  збирати  податки,  робити  позики  і  давати  кредити;
спроможність  виражати  і   захищати   інтереси  певної  частини  населення.
Суверенітет держави — це  верховність,  самостійність,  повнота,  єдність  і
неподільність влади в державі у межах її території, а також  незалежність  і
рівноправність країни в зовнішніх відносинах. Населення в державі  розселене
по всій її території, яка поділяється  на  адміністративно-територіальні  чи
політично-територіальні одиниці. Держава має спеціальний  апарат  —  систему
законодавчих, виконавчих, судових і контрольно-наглядових органів,  а  також
відповідні матеріальні засоби для виконання своїх завдань. До них  належать:
армія, поліція  виправні  установи,  служби  національної  безпеки,  Держава
встановлює загальнообов'язкові для  всього  населення  правила  поведінки  і
закріплює їх у нормах права. Держава  збирає  податки,  що  використовуються
для утримання організацій державного механізму.  У  соціальне  неоднорідному
суспільстві влада виражає та  захищає  інтереси  певної  частини  населення.
Державу  розглядають  під  різним  кутом  зору.  Як  офіційний   представник
суспільства держава повинна робити все від неї залежне для поліпшення  життя
людей.

Теорія виникнення держави
Теологічна теорія, її автором був Фома Аквінський Його вчення побудовано  на
ієрархії форм: від Бога — чистого розуму  —  до  духовного  і  матеріального
світу. Проголошення походження держави від Бога обґрунтовує  її  вічність  і
непорушність, підкреслює думки про те,  що  будь-яке  посягання  на  державу
приречене на поразку, оскільки владу вкладено  в  руки  правителя  Богом,  і
вона покликана  захищати  благо  всіх.  Патріархальна  теорія.  Сутність  її
полягає у  твердженні,  що  держава  походить  від  сім'ї.  Абсолютна  влада
монарха  —  це  продовження  батьківської  влади.  Основними  представниками
названої теорії є Арістотель, Михайловський. Договірна теорія. Вона  пояснює
виникнення держави внаслідок об'єднання людей на основі  добровільної  згоди
про те, що одні будуть управляти, а  інші  —  виконувати  їхні  управлінські
рішення.  Представниками  цієї   теорії   були   Гроцій,   Спіноза,   Гоббс.
Психологічна теорія. За  цією  теорією  держава  виникла  завдяки  особливим
властивостям психіки людей.  Людській  психіці  начебто  притаманна  потреба
покори, наслідування,  усвідомлення  залежності  від  видатної  особистості.
Народ є інертною масою і  не  здатний  приймати  рішення,  а  тому  потребує
постійного керівництва. Представником цієї теорії був  Л.  Й.  Петражицький.
Теорія насильства. За цією теорією держава виникла як  результат  завоювання
одних племен іншими представниками теорії  були  Каутський,  Дюрінг  та  ін.
Органічна теорія, її обґрунтовував філософ Г. Спенсер  держава,  подібно  до
біологічного організму,  народжується,  розмножується,  старіє  і  гине.  Як
біологічний організм,  держава  має  політичне  тіло:  руки,  ноги,  голову,
тулуб, що  виконують  відповідні  функції.  Серед  інших  теорій  походження
держави  заслуговують  на  увагу  космічна  і   технократична.   Прихильники
космічної  теорії  пояснюють  виникнення   держави   завезенням   на   землю
політичної організації суспільства з космосу іншими цивілізаціями.  Сутність
технократичної теорії виникнення держави полягає в необхідності  здійснювати
управління технічними засобами та  знаряддями  праці.  В  теорії  держави  і
права відсутній єдиний погляд на закономірності виникнення держави і права.

Держава в політичній системі суспільства
Політична система в теорії держави і права  визначається  по-різному.  Різні
позиції з цього питання можна звести до двох: широкого і вузького  розуміння
цього суспільного явища. Вузьке розуміння політичної  системи  зводиться  до
сукупності  державних  організацій,   громадських   об'єднань   і   трудових
колективів, що здійснюють функції з реалізації політичної  влади.  Політична
система в широкому  розумінні  —  це  найбільша  сукупність  матеріальних  і
нематеріальних  компонентів,  зв'язаних  політичними  відношеннями  під  час
здійснення політичної  влади.  Роль  держави  в  організації  суспільства  і
здійсненні  політичної  влади  зумовлена  тим,  що  вона  є  центром,  ядром
політичної системи. Тому тільки держава: володіє  суверенною  владою,  що  є
верховною, самостійною, повною, єдиною і неподільною в межах  її  території,
а  також  незалежною  і  рівноправною  у  зовнішніх   відносинах;   виступає
офіційним  представником  усього  чи  більшої  частини   населення   країни;
уособлює суверенітет народу  і  нації,  а  також  здатна  реалізувати  права
народу на самовизначення; має спеціальний апарат  управління  і  примусу,  з
допомогою якого здатна забезпечити реалізацію своїх  функцій,  охорону  прав
людини  і  громадянина,  задовольнити  загальносоціальні  й  загальнолюдські
потреби;    з    метою    реалізації    управління    суспільством     видає
загальнообов'язкові для всіх правила поведінки у вигляді юридичних  норм,  а
також індивідуально-правові  приписи,  необхідні  для  регулювання  прав  та
обов'язків конкретних осіб  стосовно  конкретних  життєвих  ситуацій.  Отже,
політика держави охоплює всі сфери життєдіяльності суспільства. В її  основі
лежать потреби народу, нації, соціальних верств і  груп,  особи  й  держави,
інших соціальних суб'єктів.

Функції держави
Функція  характеристика  напрямку  чи  аспекту  діяльності.   Існують   такі
підстави  для  класифікації  функцій  держави  на  види:   1)за   соціальним
значенням діяльності держави на основні та неосновні функції. 2)Залежно  від
територіальної спрямованості  розрізняють  внутрішні  та  зовнішні  функції.
3)За часом здійснення функції  групуються  як  постійні  й  тимчасові.  4)За
сферами  суспільного  життя  їх  поділяють   на   гуманітарні,   економічні,
політичні  і  т.  д.  Основні  функції  —  найзагальніші   та   найважливіші
комплексні напрямки діяльності держави щодо здійснення стратегічних  завдань
і цілей, що стоять перед державою в конкретний  історичний  період.  До  них
відносять  функції:  оборони;  підтримання   зовнішніх   відносин;   охорони
правопорядку; інформаційну; економічну;  екологічну;  соціальну;  культурно-
виховну  та  ін.  Неосновні  функції  —  напрямки  діяльності   держави   зі
здійснення конкретних завдань у другорядних  сферах  суспільного  життя.  До
них належать: управління персоналом;  матеріально-технічне  забезпечення  та
управління   майном;   забезпечення   реалізації   бюджетної    справи    та
бухгалтерського обліку; правосуддя і юридичні функції. Внутрішні  функції  —
такі  напрямки  діяльності  держави,  в   яких   конкретизується   внутрішня
політика. До внутрішніх відносять економічну; культурно-виховну;  охорони  й
захисту  всіх  форм   власності;   соціального   обслуговування   населення;
екологічну; охорони правопорядку, прав і свобод людини і громадянина та  ін.
Зовнішні функції — основні  напрямки  діяльності  Держави  за  її  межами  у
взаємовідносинах з  іншими  державами.  І  світовим  товариством  у  цілому.
Функціями є: організація співробітництва  з  іншими  суб'єктами  міжнародних
відносин; захист  державного  суверенітету;  підтримка  миру  в  регіоні  та
боротьба за мирне співіснування держав різної орієнтації.  Постійні  функції
— напрямки діяльності держави, що здійснюються на всіх етапах  її  розвитку.
Тимчасові функції — напрямки діяльності держави,  що  обумовлені  конкретним
етапом історичного розвитку  суспільства.  Гуманітарні  функції  —  напрямки
діяльності держави та її органів  із  забезпечення  кожній  людині  належних
умов життя. Економічні функції — напрямки діяльності держави на перехід  від
планової до ринкової економіки.  Політичні  функції  —  напрямки  діяльності
держави  зі створення умов для формування й функціонування  державної  влади
на засадах демократії.

Форми держави
Організація  державної  влади  великою  мірою  залежить  від  форм  держави.
Розрізняють  форму  правління,  форму  державного  устрою,  форму  державно-
правового режиму. Форма  правління  —  це  організація  верховної  державної
влади, порядок її утворення й діяльності,  компетенція  і  взаємозв'язок  її
органів, а також взаємовідносини  з  населенням  країни.  Відомі  дві  форми
правління: монархія і республіка. Монархія — така форма правління,  за  якої
верховну владу в державі повністю  або  частково  здійснює  одна  особа,  що
належить до правлячої династії. Абсолютна монархія — це форма правління,  за
якої  верховна  влада  зосереджена  в  руках  одноособового  глави   держави
(монарха).   За   обмеженої   монархії     законодавча     влада    належить
парламентові, виконавча  —  монархові  (чи  кабінету  міністрів),  судова  —
судам. У президентській республіці: президент обирається всенародне  або  за
особливою процедурою;  президент  є  главою  держави  і  здійснює  виконавчу
владу; законодавча влада належить  представницькому  органові  (парламенту);
президент  має  право  відкладного  вето  та  інші  права  (скажімо,   право
розпустити парламент). У змішаній республіці є елементи  як  президентської,
так  і  парламентської  форм  правління   (приміром,   в   Україні).   Форма
територіального  устрою  —  національно-територіальна  та   адміністративно-
територіальна організація державної влади. Теорія права розрізняє  просту  й
складну форми державного устрію. Проста (унітарна) держава — єдина  держава,
що не має  всередині  відокремлених  державних  утворень,  які  користуються
певною самостійністю. Для державних  органів  характерна  наявність:  єдиної
системи державних органів; єдиного законодавства; єдиної території;  єдиного
громадянства; єдиної загальнодержавної символіки  тощо.  Складна  держава  —
формується  з  відокремлених  державних  утворень,  що  користуються  певною
самостійністю. До такої форми держави належать: федерація,  конфедерація,  а
за твердженням деяких авторів  —  і  імперія.  Федерація  —  союз  держав  з
структурою державного механізму,  що  криє  в  собі  як  загальнофедеративні
державні організації, систему законодавства, так  і  аналогічні  організації
та законодавство суб'єктів федерації. Федерація створюється на  добровільних
засадах (Російська Федерація, США). Конфедерація  —  добровільне  об'єднання
самостійних держав для досягнення  конкретної  мети.  У  конфедерації  немає
єдиної  (або   подвійної)   системи   органів,   законодавства,   території,
громадянства. Це нестійка форма об'єднання, яка з  часом  або  розпадається,
або перетворюється на федерацію.  Імперія  —  примусово  утворена,  зазвичай
через  завоювання  одного  народу  іншим,  складна  держава,  частини   якої
повністю залежать від верховної влади. Державно-правовий режим —  сукупність
засобів і способів реалізації державної влади, що відображають  її  характер
і зміст з огляду на співвідношення демократичних  і  недемократичних  засад.
Розрізняють демократичний і недемократичний режими.  Демократичний  правовий
режим  —  це  здійснення  державної  влади  на  засадах  чинного   права   з
використанням  демократичних  форм  народного   представництва,   виконавчо-
розпорядчої  діяльності,  правосуддя,  контролю  і  нагляду,  рівноправність
населення, а також гарантування  їхніх  прав,  свобод,  законних  інтересів.
Недемократичні режими поділяють на тоталітарні та авторитарні.  Тоталітарний
режим — сукупність таких засобів і способів реалізації державної  влади,  за
яких  уся  життєдіяльність  суспільства  і  кожного   окремого   громадянина
абсолютно регламентована. Авторитарний режим —  така  сукупність  засобів  і
способів реалізації державної влади, за яких  вона  концентрується  в  руках
правлячої   верхівки   .   Форма   держави   характеризується    відповідною
організацією  та  реалізацією  публічної  влади,  взаємозв'язком  держави  з
особою і суспільством.

Співвідношення економіки, політики та права
Важлива  роль  в  організації  суспільства  і  здійсненні  політичної  влади
належить праву. Право — це надбудова над  економічним  базисом  суспільства,
що   є   складником   правової   системи   суспільства.   можна   розглядати
співвідношення економіки, політики і  права  в  суспільстві.  Роль  права  в
суспільстві передусім виявляється у співвідношенні його  з  економікою.  По-
перше, виробничі відносини в економіці об'єктивно визначають,  яким  повинно
бути право. По-друге, економіка визначає право  не  безпосередньо,  а  через
інші соціальні явища:  соціальну  структуру  суспільства  (класи,  прошарки,
групи),  політику,  правосвідомість,  ідеологію,  спосіб   виробництва,   що
відображаються у праві. По-третє, право також впливає  на  економіку.  Такий
вплив здійснюється як безпосередньо, так і через  різні  економічні  важелі.
Держава,  як  власник  засобів  виробництва  та   іншого   майна,   володіє,
користується  і  розпоряджається  своїм  майном.  Держава   також   визначає
суб'єктів  і  розміри  податків,  мінімальної  заробітної  плати  і  пенсії,
тривалість робочого  часу  і  часу  відпочинку,  нормування  праці,  правила
технічної, екологічної безпеки праці й виробництва, санітарії тощо.  Усі  ці
відносини держава регулює з  допомогою  права.  Право  співвідноситься  і  з
політикою, а саме: право залежить від політики  і  насамперед  від  керівної
частини суспільства, що має державну владу; право є  формою  вияву  політики
вказаної частини суспільства; у  праві  відображається  тільки  та  політика
керівної  частини  суспільства,  до  якої  вона  прагне,  якій  може  надати
загальнообов'язковості;  право  є  концентрованим  виразом   політики   тієї
частини суспільства, що здійснює керівництво; політика у праві формується  у
вигляді конкретних прав та обов'язків людини  і  громадянина;  політика,  зі
свого боку, залежить від  права,  оскільки  право  є  засобом  декларування,
здійснення й гарантування політики, а також  пропаганди  окремих  політичних
програм чи їхніх положень.

Поняття та структура норми права
Первинним ланцюжком системи права є  норма  права.  Це  загальнообов'язкове,
формально визначене  правило  поведінки  суб'єкта  права,  що  криє  в  собі
державно-владне    веління    нормативного    характеру,     встановлюється,
санкціонується  і  забезпечується  державою   для   регулювання   суспільних
відносин. Ознаки норм права, що відрізняють їх  від  індивідуально-правового
припису:   вони   узагальнюють   типові,   тобто   такі,   що   неодноразово
повторюються,  життєві  ситуації;  розраховані  на   невизначену   кількість
суспільних  відносин;   адресовані   неперсоніфікованому   колу   суб'єктів,
дозволяють окреслити межі поведінки всіх суб'єктів, що підпадають  під  таку
ситуацію; діють у часі та просторі неперервно; чинність дії  правової  норми
припиняється або скасовується уповноваженими  суб'єктами.  Норма  права  має
внутрішню структуру, що виражається  в  її  внутрішньому  поділі  на  окремі
елементи, зв'язані між собою:  гіпотезу,  диспозицію,  санкцію.  Гіпотеза  —
частина норми права, яка містить умови, обставини, з  настанням  яких  можна
чи необхідно здійснювати правило, що міститься в  диспозиції.  Диспозиція  —
частина норми, що містить суб'єктивні права  та  юридичні  обов'язки,  тобто
само правило поведінки. Санкція — така частина норми права,  в  якій  подано
юридичні наслідки виконання чи невиконання правила поведінки,  зафіксованого
в диспозиції. Санкції можуть  бути  каральними  (штрафними),  відновними  чи
заохочувальними (позитивними). Диспозиції, гіпотези  і  санкції  за  складом
поділяються  на  прості  й  складні  та   альтернативні,   а   за   ступенем
визначеності змісту — на абсолютно чи відносно визначені.

Місце та роль права в системі соціальних норм
Соціальні норми — це загальні правила  поведінки  людей  у  суспільстві,  що
зумовлені об'єктивними закономірностями,  є  результатом  свідомої  вольової
діяльності  певної  частини   чи   всього   суспільства   і   забезпечуються
різноманітними  засобами  соціального  впливу.  Залежно   від   способу   їх
утворення й забезпечення соціальні норми класифікують як Юридичні  (правові)
норми — загальнообов'язкові, правила  поведінки,  що  встановлені  державою,
охороняються, захищаються і гарантуються  нею  та  містяться  в  нормативно-
правових  актах.  Моральні  норми  —  правила  поведінки,  що  базуються  на
моральних поглядах суспільства на добро і зло, справедливе й  несправедливе,
гуманне й негуманне, а забезпечуються насамперед  внутрішньою  переконаністю
та силою громадської думки.  Корпоративні  норми  —  правила  поведінки,  що
встановлюються   й   забезпечуються   політичними   партіями,   громадськими
організаціями та іншими об'єднаннями людей. Звичаї  чи  традиції  —  правила
поведінки, що історично склались і увійшли у звичку людей. Аби показати,  що
право є особливим видом соціальних норм, слід порівняти ознаки  правових  та
інших соціальних норм. Так, правові норми, що у своїй  сукупності  утворюють
право:  виникають  разом   із   виникненням   держави;   встановлюються   чи
санкціонуються  державою;  виражають  волю  керівної  частини   суспільства;
утворюють внутрішньо узгоджену цілісність; існують  у  суспільстві  як  одна
система норм; формулюють правила поведінки у  вигляді  прав  та  обов'язків;
правила  поведінки  формально  визначені  за  змістом;  мають  певні   форми
зовнішнього  виразу;  мають  точно  визначені   межі   дії;   забезпечуються
державним примусом та іншими засобами. Інші соціальні  норми,  що  утворюють
систему  соціального  регулювання:   існують   у   будь-якому   суспільстві;
встановлюються    чи   санкціонуються    іншими суб'єктами;  виражають  волю
різноманітних частин населення; можуть існувати  й  безсистемно,  не  будучи
внутрішньо узгодженими; існують у вигляді самостійних  систем   нормативного
 регулювання; виражаються не тільки через права  та  обов'язки,  а  й  через
загальні   принципи,   цілі,   гасла;   зазвичай    позбавлені    формальної
визначеності; можуть виражатись у будь-яких, формах; не завжди  мають  точно
визначені межі дії;  забезпечуються   звичкою,    внутрішнім   переконанням,
моральним,  громадським впливом. Право, як особливий  вид  соціальних  норм,
відрізняється  від  інших  соціальних  норм  взаємозв'язком   із   державою,
напрямками впливу на суспільні відносини.

Систематизація законодавства України
Систематизація законодавства - діяльність із впорядкування та  вдосконалення
нормативних актів, приведення їх до певної  внутрішньої  узгодженості  через
створення  нових  нормативних   актів   чи   збірників.   У   систематизації
розрізняють кодифікацію та інкорпорацію. Інкорпорація —  вид  систематизації
нормативних актів, який полягає у зведенні їх у збірниках у певному  порядку
без зміни змісту.  Критерії  систематизації:  хронологічний  або  алфавітний
порядок, напрямок діяльності, сфера суспільних відносин, тематика  наукового
дослідження тощо. Види інкорпорації  —  за  юридичним  значенням  (офіційна,
неофіційна); за обсягом (загальна, галузева,  міжгалузева,  спеціальна);  за
критерієм  об'єднання  (предметна,  хронологічна,  суб'єктивна).  Різновидом
інкорпорації є консолідація,  внаслідок  якої  створюються  нові  нормативні
акти. Нормативні приписи розміщуються в логічному порядку після  редакційної
обробки зміни не вносяться. Кодифікація  —  вид  систематизації  нормативних
актів, що мають спільний предмет регулювання, який полягає в  їх  змістовній
переробці (усунення розбіжностей і протиріч, скасування застарілих  норм)  і
створенні зведеного нормативного акта.  Різновидами  кодифікації  є  кодекс,
статут, положення. Кодекс — акт, який забезпечує правове регулювання  певної
сфери суспільних відносин і має структурний розподіл на  частини  що  певною
мірою відображають зміст тієї чи тієї галузі законодавства. У
сучасному законодавстві України існують:  Кримінальний  кодекс,  Кодекс  про
адміністративні правопорушення, Кодекс про шлюб та сім'ю, Земельний  кодекс,
тощо. Статути, положення — кодифікаційні акти, в  яких  визначається  статус
певного виду державних організацій і органів. До них не  належать  положення
про індивідуально визначені органи, що не мають загального характеру.

Система права
Регулювання й охорону суспільних відносин право  здійснює  через  відповідну
систему. Система права — це  внутрішня  форма  права,  яка  має  об'єктивний
характер побудови, що відображається  в  єдності  та  узгодженості  всіх  її
норм, диференційованих  за  правовими  комплексами,  галузями,  підгалузями,
інститутами й нормами права.  Первинним  ланцюжком  системи  права  є  норма
права.  Це  загальнообов'язкове,  формально  визначене   правило   поведінки
суб'єкта  права,  що  криє  в  собі  державно-владне  веління   нормативного
характеру, встановлюється,  санкціонується  і  забезпечується  державою  для
регулювання суспільних відносин можуть об'єднуватися в  інститути  і  галузі
права. Інститут права можна визначити як відокремлену групу  взаємозв'язаних
 правових норм  що  регулюють  певний  вид  чи  рід  суспільних  відносин  і
утворюють самостійний елемент  системи  права.  Найбільш  розвиненою  формою
об'єднання правових інститутів є підгалузь  права  —  об'єднання  інститутів
права в межах конкретної галузі права, яке містить  загальний  і  предметний
інститути чи їхні асоціації. Отже,  інститут  права,  об'єднання  інститутів
права можна розглядати як самостійний  елемент  системи  права  та  в  межах
галузі права. Наступним структурним елементом системи права є  галузь  права
— це сукупність правових норм інститутів права,  що  регулюють  певну  сферу
суспільних  відносин  у  межах  конкретного  предмета  і  методу   правового
регулювання  з  урахуванням  принципів  і  завдань  такого  регулювання.  За
місцем, що його галузі права посідають у правовій системі, вони діляться  на
основні та комплексні. Основні галузі права — такі,  що  утворюють  головний
масив права у правовій системі держави.  Серед  них  розрізняють  профілюючі
(традиційні), процесуальні, спеціальні та ін.  Профілюючі  галузі  утворюють
юридичну  основу,  обов'язкову   частину   системи   права   (конституційне,
адміністративне, цивільне, кримінальне право). Процесуальні галузі  —  такі,
що  закріплюють  порядок  застосування   матеріального   права   (цивільний,
кримінальний, адміністративний та  інші  процеси).  До  спеціальних  галузей
відносять ті, які на базі профілюючих  розвивають  основні  галузі  права  і
забезпечують  спеціальний  правовий  режим  для  певного   виду   суспільних
відносин  (трудове,  аграрне,   екологічне,   сімейне,   фінансове   право).
Комплексні галузі — це нашарування, надбудова  над  основними  галузями,  що
зовні обособлюються значно менше, ніж основні галузі  страхове,  банківське,
морське.  Внутрішня  форма  права  характеризується  відповідною  сукупністю
правових норм, що об'єднуються в інститути, підгалузі та галузі права.

Джерела права
Джерела права це зовнішні форми прояву юридичних  норм,  способи  юридичного
виразу права. До джерел права відносять: нормативний акт;  правовий  звичай;
судовий чи адміністративний прецедент; нормативний договір. Правовий  звичай
— санкціоноване державою звичаєве правило  поведінки  загального  характеру.
Правовий (судовий чи адміністративний)  прецедент  —  рішення  компетентного
органу  держави,  якому   надається   формальна   обов'язковість   під   час
розв'язання всіх наступних аналогічних судових  чи  адміністративних  справ.
Нормативний  договір  —   правила   поведінки   загального   характеру,   що
встановлені  за  домовленістю  і  згодою  двох   чи   більше   суб'єктів   і
забезпечуються державою.  Нормативно-правовий  акт  —  рішення  компетентних
суб'єктів, що виноситься в  установленому  законом  порядку,  має  загальний
характер,  зовнішній  вигляд  офіційного  документа   в   письмовій   формі,
забезпечується державою.  Нормативно-правові  акти  поділяють  на  закони  й
підзаконні нормативно-правові акти. Закони  —  нормативно-правові  акти,  що
видаються законодавчими органами,  мають  вищу  юридичну  силу  і  регулюють
найважливіші суспільні відносини в країні. Крім  конституції  країни,  є  ще
такі  види   законів:   конституційні;   органічні;   звичайні.   Підзаконні
нормативно-правові акти — результат нормотворчої діяльності органів  держави
(їх  посадових  уповноважених  на  те  державою  громадських  об'єднань   із
установлення, впровадження в дію, зміни і скасування  нормативних  письмових
документів,  що  розвивають  чи  деталізують   окремі   положення   законів.
Розглядають такі види актів залежно від суб'єктів, що їх видали:  нормативні
акти  Президента  України;  акти  Верховного  Суду  України;  акти  Кабінету
Міністрів України,  Верховної  Ради  України;  акти  міністерств,  державних
комітетів, відомств; нормативні  акти  державних  адміністрацій;  нормативні
акти органів регіонального  та  місцевого  самоврядування;  нормативні  акти
керівників  державних  підприєств;  інші.  Нормативні  акти  діють  у  часі,
просторі та щодо кола осіб.

Поняття та структура правовідносин
Правовідносини  —  це  врегульовані  нормами  права   суспільні   відносини,
учасники яких виступають як носії суб'єктивних прав і юридичних  обов'язків,
що забезпечуються державою. Основні ознаки правовідносин: а) вони  виникають
на основі норм  права;  б)  характеризуються  наявністю  сторін,  які  мають
суб'єктивні права та юридичні обов'язки;  в)  є  видом  суспільних  відносин
фізичних  чи  юридичних  осіб,  організацій  і  спільностей;  г)  здійснення
суб'єктивних прав  чи  додержання  юридичних  обов'язків  у  правовідносинах
контролюється  і  забезпечується  державою.  Правовідносини  мають   складну
будову і охоплюють:  суб'єктів;  об'єкти;  зміст  правовідносин.  Суб'єктами
правовідносин уважають тих учасників, які  є  носіями  суб'єктивних  прав  і
юридичних обов'язків. Суб'єкти правовідносин можна поділити на:  фізичних  і
юридичних  осіб;  державні  та  громадські  організації;  різні  спільності,
громадянське   суспільство.   Суб'єкти   правовідносин   повинні    володіти
правосуб'єктністю,  тобто  здатністю  бути  носіями  прав   та   обов'язків,
здійснювати їх від свого імені та нести юридичну  відповідальність  за  свої
дії. Правоздатність — здатність суб'єкта бути  носієм  суб'єктивних  прав  і
юридичних  обов'язків.  Дієздатність  —  здатність  суб'єктів  своїми  діями
набувати і самостійно здійснювати суб'єктивні права  і  виконувати  юридичні
обов'язки. Фізичні особи як суб'єкти правовідносин можуть  бути  громадянами
України, іноземними громадянами, особами без громадянства,  їх  також  можна
поділити  на  приватних  осіб,  посадових  осіб   і   спеціальні   суб'єкти.
Юридичними особами визнаються організації, що мають особисте  майно,  можуть
від свого імені набувати майнових та особистих немайнових  прав,  виконувати
обов'язки  та  нести  юридичну  відповідальність  за   свої   дії.   Об'єкти
правовідносин — ті реальні соціальні  блага,  що  задовольняють  інтереси  й
потреби людей і з приводу  яких  між  суб'єктами  виникають,  змінюються  чи
припиняються суб'єктивні  права  та  юридичні  обов'язки,  їх  поділяють  на
матеріальні, духовні блага, дії суб'єктів  правовідносин,  результат  їхньої
діяльності.  Зміст  правовідносин  характеризується  синтезом  фактичного  і
юридичного. Юридичний  зміст  —  суб'єктивні  права  та  юридичні  обов'язки
суб'єктів правовідносин. Фактичний зміст — сама  поведінка  суб'єктів,  їхня
діяльність, у якій реалізуються  суб'єктивні  права  та  юридичні  обов'язки
сторін.

Юридичні факти, як підстави виникнення, зміни та припинення правовідносин
Юридичні факти —  це  конкретні  життєві  обставини,  передбачені  гіпотезою
правової   норми,   що   викликають   виникнення,   зміну   чи    припинення
правовідносин. Залежно від підстав розрізняють такі види  юридичних  фактів:
за  юридичними  наслідками  —  правотворчі,  правозмінні,  правоскасувальні;
залежно від форми їх прояву — позитивні й негативні;  за  характером  дії  —
одноразової  чи  неперервної  дії  (приміром,  одноразової  дії  —   договір
дарування;  неперервної  дії  —  перебування  у  шлюбі).  За  волевиявленням
виокремлюють юридичні дії, себто такі життєві обставини,  що  характеризують
вольову поведінку суб'єктів, зовнішнє вираження їхніх  волі  та  свідомості.
Вирізняють також юридичні події,  тобто  життєві  обставини,  що  виникають,
розвиваються і припиняються  незалежно  від  волі  суб'єктів  правовідносин.
Юридичні  дії,  своєю  чергою,  поділяють  на  правомірні  й   неправомірні.
Правомірні юридичні  дії  поділяють  на  юридичні  акти  —  таку  правомірну
поведінку, що здійснюється з метою  викликати  юридичні  наслідки  (скажімо,
постанова слідчого  про  припинення  кримінальної  справи,  визнання  людини
безвісно відсутньою чи  померлою  та  ін.).  А  ще  виокремлюють  правомірні
юридичні вчинки  —  такі  дії,  що  не  мають  на  меті  викликати  юридичні
наслідки. Неправомірні юридичні дії — правові аномалії, зловживання  правом,
що не  є  правопорушенням,  і  правопорушення.  До  правопорушень  відносять
злочини і різні  проступки.  До  юридичних  подій  відносять  народження  чи
смерть людини, стихійні лиха, хворобу та інші події,  з  якими  норма  права
зв'язує  виникнення,  зміну  чи  припинення  правовідносин.  Отже,  юридичні
факти, як життєві обставини, що передбачаються нормами права,  мають  велике
теоретичне і практичне значення.

Законність та правопорядок
Законність — це  правовий  режим  точного  виконання  чинних  законів  усіма
суб'єктами  права;  режим,  за  якого  забезпечуються  права  і  виконуються
обов'язки  людиною,  державою  і   громадянським   суспільством.   Основними
засадами  законності  вважають:  зверхність  закону  в  системі  нормативних
актів;  найвища  юридична  сила   належить   Конституції    України.   Єдина
законність означає, що на  всій  території  України  закон  однаковою  мірою
повинен діяти стосовно до всіх  суб'єктів  права.  Незаперечність  закону  в
соціальній практиці характеризується тим, що ніхто не може скасувати  закон,
окрім органу, який його прийняв.  Реальний  характер  законності  має  місце
тоді, коли вимоги закону не тільки  проголошуються,  а  й  впроваджуються  в
життя. Забезпечення прав людини. Одним із важливих  принципів  законності  є
ідея здійснення законів в інтересах  людини  і  для  забезпечення  її  прав.
Невідворотність   відповідальності   за   правопорушення.   Кожне    скоєння
правопорушення  має  тягти   за   собою   відповідальність   винної   особи.
Взаємозв'язок законності й доцільності. Закони  повинні  встановлювати  все,
що доцільно, забороняти  все,  що  недоцільно.  Взаємозв'язок  законності  й
культурності. За відсутності єдиної законності нема й культурності.  Ці  два
поняття обумовлюють одне одного. Взаємозв'язок законності й  справедливості.
Не тільки сам закон, а й способи його здійснення, а також  його  втілення  в
повсякденне життя мають спиратися на справедливість. Результатом  законності
визнають правопорядок. Це — реалізовані правові норми в  системі  суспільних
відносин, у яких діяльність суб'єктів права  є  правомірною.  Правопорядкові
притаманні такі вимоги: непорушення загальноправових заборон;  безперешкодне
здійснення правового становища людини і громадянина,  реалізація  учасниками
правовідносин  суб'єктивних   прав   і   виконання   юридичних   обов'язків;
невідворотність   юридичної   відповідальності   правопорушників   у    разі
невиконання обов'язків, порушення прав і законних інтересів.  Із  законністю
і правопорядком тісно  пов'язані  такі  юридичні  категорії,  як  суспільний
порядок, громадський порядок,  дисципліна.  Суспільний  порядок  —  реальний
порядок суспільних відносин, що відповідають не тільки  нормам  права,  а  й
іншим  соціальним  нормам.  Громадський  порядок  —  порядок  у  громадських
місцях. Дисципліна — своєчасне і точне виконання  вимог,  що  випливають  із
нормативних та індивідуально-правових актів, норм.  Отже,   законність,   як
режим відповідності  суспільних  відносин  чинним  законам  що   утворюється
завдяки   їх здійсненню суб'єктами права, характеризується правопорядком.

Юридична відповідальність та її види
Юридична  відповідальність  поділяється  на   перспективну   (позитивну)   і
ретроспективну (негативну). Позитивна юридична відповідальність  —  сумлінне
виконання  своїх  обов'язків  перед  громадянським  суспільством,   правовою
державою,  колективом  людей  та  окремою  особою.  Ретроспективна  юридична
відповідальність — специфічні правовідносини між державою і  правопорушником
внаслідок  державно-правового  примусу,  що   характеризуються   засудженням
суб'єкта правопорушення, покладанням  на  обов'язку  витерпіти  несприятливі
наслідки за  скоєне  правопорушення.  Принципи  юридичної  відповідальності:
відповідальність  винної  особи  за  діяння,  а  не  за  виявлення   наміру;
законність,  невідворотність,  доцільність   і   справедливість   покладення
юридичної   відповідальності;   гуманність    і    своєчасність    юридичної
відповідальності  та  ін.  Мета  юридичної  відповідальності   —   вияв   її
соціальної  необхідності  та  ефективності.  Розрізняють  такі   види   мети
юридичної відповідальності: покарання правопорушника;  вплив  на  свідомість
правопорушника;  моральну  перебудову  особи;  формування  у   людини,   яка
порушила норми права, настанови на  правомірну  поведінку  надалі;  виховний
вплив на інших людей з метою  попередження  правопорушень  з  їхнього  боку.
Функції юридичної відповідальності — головні напрямки юридичного  впливу  як
на правопорушника, так і на інших  осіб,  з  метою  захисту  правопорядку  і
виховання суб'єктів права,  які  скоїли  чи  можуть  скоїти  правопорушення,
Розрізняють  такі   види   функцій   попереджувальну;   виховну;   каральну;
компенсаційну; інформаційну та ін. Поширеною є класифікація  ретроспективної
юридичної  відповідальності  залежно  від  галузевої  належності   правової,
норми,   що   порушена.   На   цій   підставі    розрізняють:    Кримінальна
відповідальність   —  що  полягає  в  застосуванні   заходів   кримінального
покарання до  фізичних  осіб,  винних  у  скоєнні  злочину.  Адміністративна
відповідальність,   під   якою   розуміють    покладення    на    порушників
загальнообов'язкових  правил  адміністративних  стягнень,   цивільно-правова
відповідальність  —  відповідальність  фізичної  чи   юридичної   особи   за
порушення договірних зобов'язань, заподіяння позадоговірної майнової  шкоди;
Дисциплінарна відповідальність — різновидність  відповідальності  працівника
за  порушення  трудової  дисципліни  з  застосуванням  до  нього  догани  та
звільнення;  Матеріальна  відповідальність  розглядається   за   матеріальну
шкоду, заподіяну підприємству,  установі,  організації  внаслідок  порушення
покладених на нього трудових обов'язків. Як самостійний вид  ретроспективної
юридичної відповідальності в теорії права розглядають скасування актів,  які
суперечать чинному законодавству полягає в тому, що  компетентний  орган  чи
службова особа застосовує правовідновлювальну санкцію, скасовуючи  незаконно
прийнятий акт.

Апарат держави
Апарат держави — система всіх державних органів, які здійснюють завдання  та
виконують певні функції держави.  Основними  принципами  державного  апарату
України   є:   демократизм;    національна    рівноправність;    законність;
суверенність; поділ влади; соціальна справедливість; гуманізм  і  милосердя;
поєднання  переконання  і  примусу;  гласність,  відкритість  і   врахування
громадської думки. Принцип демократизму в Україні характеризується  тим,  що
державний апарат формується з волі більшості населення, виражає  та  виконує
волю громадянського суспільства. Як корінна, так і решта національних  груп,
що проживають на території України, є рівноправними. Держава  гарантує  всім
здійснення,  охорону,  захист   і   відтворення   політичних,   економічних,
громадських, соціальних і культурних прав. Державний апарат організується  й
діє на підставі законів. Його діяльність спрямовується на виконання  законів
у порядку, передбаченому чинним законодавством. Державний  апарат  є  єдиним
носієм  влади  на   засадах   самостійності   й   незалежності,   виразником
суверенітету народу і  нації.  Державна  влада  в  Україні  здійснюється  за
принципом її поділу на  законодавчу,  виконавчу  й  судову.  Єдиним  органом
законодавчої влади є Верховна Рада України, виконавчої —  Кабінет  Міністрів
України.  Правосуддя  в  Україні   здійснюється   виключно   Конституційним,
загальними  та  господарськими  (арбітражними)  судами.  Принцип  соціальної
справедливості державного апарату означає, що його завданням є  забезпечення
соціальної злагоди, між  різними  частинами  суспільства.  Державний  апарат
визначає, гарантує,  допомагає  здійснювати  всім  верствам  населення  їхні
суб'єктивні права, охороняє та захищає основні права людини  і  громадянина,
віддаючи   пріоритет   загальнолюдським   цінностям.   Важливим    принципом
державного апарату України є поєднання методів виховання і  примусу.  Примус
до осіб застосовується лише тоді, коли  вичерпано  всі  методи  переконання.
Свої  функції  державний  апарат  виконує  відкрито,  співпрацює  з  різними
громадськими об'єднаннями і рухами, вивчає громадську думку і враховує її  в
організації та здійсненні покладених на нього завдань.  Державний  апарат  є
системою державних органів, що  здійснюють  свої  функції,  реалізуючи  волю
громадянського суспільства, всього українського народу.

Конституційне право – провідна галузь національного права України
Конституційне право України являє собою систему правових норм, що  регулюють
відносини народовладдя. Предметом конституційного права України  є  особливе
коло суспільних відносин, що виникають у процесі організації  та  здійснення
публічної влади в Україні. Ці відносини характеризуються певною  специфікою,
а саме: стосуються  всіх  найважливіших  сфер  життєдіяльності  суспільства;
виступають як базові в  політичній,  економічній,  духовній,  соціальній  та
інших сферах життя суспільства. Отже, конституційно-правові відносини  —  це
суспільні відносини, врегульовані конституційно-правовими нормами,  суб'єкти
яких наділяються взаємними правами та обов'язками,  згідно  з  котрими  вони
повинні функціонувати. Під  принципами  конституційно-правового  регулювання
розуміють найзагальніші нормативно-регулятивні  правила  поведінки,  у  яких
відображаються сутність і соціальне призначення конституційного  регулювання
суспільних  відносин.  До  них  відносять  принципи:   верховенства   права;
верховенства і прямої дії Конституції та законів  у  загальної   демократії;
поділу влади; гуманізму; пріоритетності норм і принципів міжнародного  права
порівняно з вітчизняним законодавством; державного  та  іншого  гарантування
прав, свобод  і  обов'язків  людини  і  громадянина,  народовладдя,  захисту
суверенітету й територіальної цілісності  України  і  т.  д.  Конституційно-
правова  норма  —  загальнообов'язкове  правило  поведінки,  встановлене  чи
санкціоноване державою з метою  регулювання  та  охорони  певних  суспільних
відносин, які становлять предмет конституційного права,  їхніми  ознаками  є
те, що вони: регулюють особливе, коло  суспільних  відносин,  що  стосується
здійснення  народовладдя;  встановлюють  порядок  створення  інших  правових
норм. мають вищу юридичну  силу  щодо  інших  правових  норм;  відрізняються
особливою  структурою  в  тому  розумінні,  що  для  них  не  є  характерною
тричленна структура (гіпотеза, диспозиція та санкція). Деякі  конституційно-
правові  норми  (норми-принципи,  норми-декларації)   взагалі   мають   лише
диспозицію. Метод конституцтно-правового регулювання —  сукупність  способів
і  засобів,  із  допомогою  яких  упорядковуються  суспільні  відносини,  що
становлять предмет конституційного права. Він  характеризується:  найбільшою
загальністю;  максимально   високим   юридичним   рівнем;   універсальністю;
доцільністю; поєднанням прямого та опосередкованого регулювання.  Відповідно
до конституційно-правового регулювання існує  наука  конституційного  права.
Її можна визначити як галузеву юридичну науку, що являє  систему  знань  про
конституційно-правові норми, відносини та  інститути,  конституційно-правове
регулювання загалом.

Конституція України – нормотворча база всього законодавства
Особливе місце в системі джерел конституційного  права  України  посідає  її
Конституція. Термін "конституція"  -  установлення,  устрій.  Конституція  є
таким законом, що  встановлює  форму  держави,  систему  державних  органів,
визначає порядок їх формування й  діяльності,  основні  права  та  обов'язки
громадян.  Іншими  словами,  конституція  встановлює  та  закріплює   устрій
держави, саме за це її називають основним законом. Конституцію України  було
прийнято Верховною Радою України на  її  п'ятій  сесії  28  червня  1996  р.
Визначальні  риси  конституцій  такі:  конституції  зазвичай   пов'язані   з
закріпленням   демократичного   ладу.   сучасні   демократичні   конституції
спрямовані  на  закріплення  прав  і  свобод  людини  й  громадянина;  народ
визнається основним джерелом влади; державна влада діє  на  основі  принципу
поділу  влади  на  законодавчу,  виконавчу  та  судову  гілки;  демократичні
конституції найважливішим принципові суспільного життя принцип  порозуміння,
розумного  компромісу  між  різними  соціальними  верствами   населення   та
політичними    угрупованнями;     закріплюється     принцип     ідеологічної
багатоманіжності;  Конституція  України  є  водночас  основним   законом   і
держави,  і  всього  суспільства.  Звідси  й  поняття  "конституційний  лад"
передбачає об'єднання суспільного й державного начал у єдине  ціле.  Неважко
побачити, що Конституція має як  правові,  так  і  політичні  ознаки.  Отже,
Конституція є  рівночасно  і  політичним,  і  правовим  актом.  Причому  цей
правовий  акт  має  найвищу  юридичну  силу,  тобто  настановам  і   вимогам
Конституції повинні відповідати всі без винятку правові акти,  що  видаються
і  діють  у  країні  (ст.  8  Конституції  України).   Конституція   України
складається з преамбули, 15 розділів (161 стаття).  Конституція  починається
зі  вступної  частини,  яка  традиційно   іменується   преамбулою.   В   ній
проголошено,  що  Конституція  приймається  Верховною   Радою   "від   імені
Українського  народу",   що   його   складають   "громадяни   України   всіх
національностей", що її  основою  є  здійснення  "українською  нацією,  усім
Українським  народом  права  на  самовизначення".  У  преамбулі  зафіксовано
завдання забезпечення в Україні прав і свобод,  гідних  умов  життя  людини,
зміцнення  громадянської  злагоди,  розвитку  і   зміцнення   демократичної,
соціальної, правової держави.

Форми здійснення демократії
Народовладдя в Україні реалізується на основі  Конституції  через  інститути
безпосередньої  (прямої)  чи  представницької  (виборної)   демократії.   До
інститутів безпосередньої демократії, які забезпечують ухвалення  державного
рішення прямим волевиявленням  народу,  відносять:  референдум;  обговорення
проектів нормативних  актів;  участь  у  виборах  органів  державної  влади;
загальні збори (збір) громадян; звіти депутатів і виконавчих  органів  перед
населенням. Представницька демократія — засіб реалізації волі  народу  через
обраних ним представників в органи влади — насамперед,  народних  депутатів,
Президента, інколи суддів. Референдум — голосування населення всієї  держави
(загальнодержавний референдум) або певної  частини  її  населення  (місцевий
референдум) з метою вирішення найважливіших питань державного і  суспільного
життя. Референдум і вибори мають загальний метод здійснення  —  голосування,
але різняться своїм предметом.  Вибори  проводяться  для  визначення  особи,
яка, на думку більшості виборців, найбільш гідна  обіймати  виборну  посаду.
Завдання референдуму — вирішення важливих питань, не пов'язаних із  наданням
юридичної сили мандатам якихось осіб. Це можуть бути затвердження, зміна  чи
скасування  законів,  вирішення  проблем  територіального  устрою  в   межах
держави тощо. У науковій літературі та в  законотворчій  практиці  поряд  із
терміном "референдум" інколи застосовується термін "плебісцит".  У  багатьох
випадках їхній зміст рівнозначний. Але між  ними  вбачають  і  різницю,  яка
полягає в тому, що референдум регламентується нормами конституційного  права
певної держави і  його  предметом  може  бути  досить  широке  коло  питань.
Підстави  й  порядок  проведення  плебісциту  в  основному   врегульовуються
міжнародно-правовими  актами,  і  його  предметом  у  більшості  випадків  є
вирішення територіальних спорів між різними державами.

Поняття та принципи виборчого права
Під  виборчою  системою  України  розуміється  передбачений   законодавством
порядок   формування   представницьких   органів    держави.    Усі    норми
законодавства,  які  регламентують  цей  порядок,  у  сукупності   складають
виборче право.  Основними  його  джерелами  є  Конституція  України,  Закони
України: "Про вибори народних депутатів України" від  24  вересня  1997  р.,
"Про вибори Президента України" у редакції від  24  лютого  1994  р.  У  цих
нормативно-правових актах  сформульовано  такі  головні  принципи  виборчого
права. Принцип загальності означає, що право  обирати  мають  усі  громадяни
України, яким на день голосування виповнилося 18 років.  Принцип  рівного  і
прямого виборчого права  означає,  що  громадяни  України  беруть  участь  у
виборах  народних  депутатів  на  рівних  засадах  і   депутати   обираються
безпосередньо виборцями.  Таємність  голосування  означає,  що  ніякі  форми
контролю за волевиявленням виборців  не  допускаються,  а  саме  голосування
відбувається у спеціально обладнаній для цього кабіні  чи  кімнаті.  Принцип
вільного й рівноправного висунення кандидатів передбачає, що  всі  громадяни
України, які мають право голосу, мають право  висувати  кандидатів.Гласність
і відкритість виборчого права означає, що підготування і проведення  виборів
депутатів завжди здійснюються відкрито і гласно.  Рівність  можливостей  для
всіх кандидатів у проведенні  виборчої  кампанії  розумітися  так,  що  всім
кандидатам опісля офіційної їх  реєстрації  надається  можливість  участі  у
виборчій кампанії на рівних засадах, вони мають рівне право на  використання
державних  засобів  масової  інформації  у   них   рівні   можливості   щодо
матеріально-технічного і  фінансового  забезпечення  їх  участі  у  виборчій
кампанії з боку  держави.  Принцип  неупередженості  до  кандидатів  з  боку
державних органів, установ та організацій, органів місцевого  самоврядування
вживається та обумовлює  існування  такого  інституту  виборчого  права,  як
увільнення кандидата від виробничих або службових обов'язків із  збереженням
середньої заробітної платні  за  місцем  роботи;  принцип  свободи  агітації
дозволяє вести агітацію як за, так і проти кандидата в усіх засобах  масової
інформації.

Територіальний устрій України
Під територіальним устроєм держави розуміють її  територіальну  організацію,
тобто систему відносин між державою  в  цілому  (її  центральною  владою)  і
територіальними  складовими  (населенням  і  чинними    органами  суспільної
влади) положення щодо  територіального  устрою  формулюються  в  розділі  IX
Конституції України "Територіальний устрій України",  Насамперед  зазначено,
що державна  територія  є  єдиною  і  цілісною,  себто  такою,  що  поєднана
спільною системою державної влади  —  законодавчих,  виконавчих,  судових  і
контрольно-наглядових органів. Рівночасно в її  здійсненні  слід  поєднувати
централізацію та децентралізацію,  що  забезпечить  поєднання  і  врахування
загальнодержавних  і  регіональних  (місцевих)  інтересів.  Вказана   стаття
проголошує  також  необхідність  забезпечення   збалансованості   соціально-
економічного  розвитку   регіонів,   більшої   їх   інтеграції,   зближення,
поступового  вирівнювання  соціально-економічного   життя.   У   Конституції
України визначено: Систему  адміністративно-територіального  устрою  України
складають: Автономна Республіка  Крим,  області,  райони,  міста,  райони  в
містах,  селища  й  села.  З   огляду   на   це   можна   стверджувати,   що
адміністративно-територіальний устрій України є  прирівняним:  вищий  рівень
складають Автономна Республіка Крим, області та міста  Київ  і  Севастополь;
середній — райони й міста  обласного  підпорядкування;  нижчий  —  райони  в
містах, міста районного підпорядкування,  селища  і  села.  Принаймні,  саме
відповідно до  таких  територіальних  одиниць  будується  система  державних
органів і  система  місцевого  самоврядування.  Конституція,  попри  те,  що
суб'єкти  складу  України  різняться  величиною  території,  чисельністю   й
густотою населення, проголошує рівноправність суб'єктів як між собою, так  і
у відносинах із центральною владою. При цьому слід узяти до уваги, що  деякі
питання,  які  безпосередньо  стосуються  до  територіального  устрою  нашої
країни,  розглянуті  не  тільки  в  розділі  IX,  а  й  в   інших   розділах
Конституції.  Так,  вказано,  що   держава   визнає   й   гарантує   місцеве
самоврядування в Україні "Земля, її  надра,  атмосферне  повітря,  водні  та
інші  природні  ресурси,  які  знаходяться  в  межах  території  України   є
об'єктами права  власності  Українського  народу".  Виключно  всеукраїнським
референдумом  вирішуються  питання  про   зміну   території   України.   Для
забезпечення територіальної суверенності України в  ''Використання  існуючих
військових баз на території України для  тимчасового  перебування  іноземних
військових  формувань  можливе  на  умовах  оренди  в  порядку,  визначеному
міжнародними договорами України.

Державна символіка України
Державні символи — це встановлені  конституцією  або  спеціальними  законами
особливі  розпізнавальні  знаки  конкретної  держави,  які   уособлюють   її
суверенітет,  а  в  деяких  випадках  сповнені  й  певного  історичного  або
ідеологічного змісту»  Конституція  України  визначила  такі  символи  нашої
держави:  Державний  Прапор,   Державний   Герб,   який   встановлюється   з
урахуванням малого Державного Герба України та герба  Війська  Запорізького,
і Державний Гімн. Наведено їх загальні описи.  Державний  Прапор  України  -
стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього  і  жовтого  кольорів.
Великий  Державний  Герб  України  встановлюється   з   урахуванням   малого
Державного  Герба  України  та  герба  Війська  Запорізького   законом,   що
приймається не менш як двома третинами від конституційного складу  Верховної
Ради України. Головним елементом великого Державного Герба  України  є  Знак
Княжої  Держави  Володимира  Великого  (малий   Державний   Герб   України).
Державний Гімн України  -  національний  гімн  на  музику  М.Вербицького  із
словами, затвердженими законом, що приймається не менш  як  двома  третинами
від конституційного складу Верховної Ради України. Опис  державних  символів
України та порядок їх використання встановлюються  законом,  що  приймається
не менш  як  двома  третинами  від  конституційного  складу  Верховної  Ради
України. Столицею України є місто Київ.

Компетенція Верховної Ради України
Верховна Рада України розглядає та вирішує питання державного і  суспільного
життя,  що  потребують  урегулювання  законами  України,  а  також  здійснює
установчі та контрольні  функції,  передбачені  Конституцією  України.  Вона
приймає закони, постанови та інші  акти  більшістю  від  її  конституційного
складу, крім випадків, передбачених Конституцією. До  повноважень  Верховної
Ради України належать: внесення змін  до  Конституції  України;  призначення
всеукраїнського референдуму  з  питань,  визначених  Конституції;  прийняття
законів; визначення засад внутрішньої та  зовнішньої  політики;  призначення
виборів   Президента   України   у   строки,    передбачені    Конституцією;
заслуховування  щорічних  і  позачергових  послань  Президента  України  про
внутрішнє і зовнішнє становище України; усунення Президента України з  поста
в порядку особливої процедури (імпічменту); надання  згоди  про  призначення
Президентом  України  Прем'єр-міністра  України;  здійснення   контролю   за
діяльністю Кабінету Міністрів України та  ін.  єдиним  органом  законодавчої
влади в Україні є парламент — Верховна Рада  України.  Конституційний  склад
Верховної Ради України — 450 народних депутатів України, які  обираються  на
основі загального, рівного, прямого  виборчого  права  таємним  голосуванням
строком  на  чотири  роки.  Народні   депутати   України   здійснюють   свої
повноваження на постійній основі. Вони не можуть бути  на  державній  службі
або  мати  інший  представницький  мандат,   їм   гарантується   депутатська
недоторканність.

Законодавчий процес та його стадії
Верховна Рада України працює сесійно. Вона є повноважною  за  умови  обрання
не менш  як  2/3  від  її  конституційного  складу.  Верховна  Рада  України
збирається на першу сесію не  пізніш  ніж  на  30-й  день  після  офіційного
оголошення результатів  виборів.  Перше  засідання  Верховної  Ради  України
відкриває найстарший за віком  депутат.  Засідання  Верховної  Ради  України
проводяться відкрито. Закрите засідання проводиться  за  рішенням  більшості
від конституційного складу Верховної Ради. Верховна Рада України  затверджує
перелік комітетів  Верховної  Ради  України,  обирає  голів  цих  комітетів.
Останні здійснюють законопроектну роботу, готують і  попередньо  розглядають
питання, віднесені до повноважень Верховної Ради України. Для  підготовлення
і  попереднього  розгляду  питань  Верховна  Рада  України  в  межах   своїх
повноважень може створювати  тимчасові  спеціальні  комісії.  Верховна  Рада
України для проведення розслідувань  із  питань,  що  становлять  суспільний
інтерес, може створювати тимчасові слідчі комісії, якщо за це  проголосувала
не менш як 1/3 від конституційного складу  Верховної  Ради  України.  Процес
законотворчої діяльності  Верховної  Ради  України  характеризується  правом
законодавчої ініціативи, прийняттям  та  оприлюдненням.  Право  законодавчої
ініціативи  у  Верховній  Раді  України  належить:   Президентові   України;
народним депутатам  України;  Кабінетові  Міністрів  України;  Національному
банкові  України.  Закони   Верховна   Рада   приймає   більшістю   від   її
конституційного складу. Закони, що вносять  зміни  до  Конституції  та  сама
Конституція України приймається не менше як 2/3 від  конституційного  складу
Верховної Ради України. Закон підписується Головою Верховної Ради України  і
невідкладно надсилається Президентові України.  Президент  України  протягом
15 днів після отримання закону  підписує  його,  беручи  до  виконання,  або
повертає  закон  із  своїми  умотивованими   пропозиціями   для   повторного
розгляду.  Якщо  Верховна  Рада  України   під   час   повторного   розгляду
підтвердить закон 2/3 від її конституційного складу,  то  Президент  України
зобов'язаний підписати і оприлюднити такий закон  протягом  10  днів.  Закон
набирає чинності через  10  днів  після  його  оприлюднення,  якщо  інше  не
передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування.

Конституційно-правовий статус Президента України
Президент України є главою держави і виступає від її імені. Він  є  гарантом
державного  суверенітету,  територіальної  цілісності  України,   додержання
Конституції  України,  прав  і  свобод  людини  і  громадянина.  Новообраний
Президент України  вступає  на  пост  не  пізніш  як  через  30  днів  після
офіційного оголошення результатів  виборів,  із  моменту  складення  присяги
народові на урочистому засіданні Верховної Ради України.  Президент  України
має  такі  повноваження:  забезпечує  державну   незалежність,   національну
безпеку і правонаступництво держави; звертається з посланнями до  народу  та
із щорічними й  позачерговими  посланнями  до  Верховної  Ради  України  про
внутрішнє і  зовнішнє  становище  України;  виносить  рішення  про  визнання
іноземних держав; призначає позачергові вибори до Верховної Ради  України  у
строки,  встановлені  Конституцією;  припиняє  повноваження  Верховної  Ради
України, якщо протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні  засідання  не
можуть розпочатися; призначає, за згодою Верховної  Ради  України,  Прем'єр-
міністра України; припиняє повноваження Прем'єр-міністра  України,  виносить
рішення  про  його  відставку.   Президент   України   користується   правом
недоторканності на час виконання повноважень. Він очолює  Раду  національної
безпеки  і  оборони  України,  яка  є  координаційним  органом   із   питань
забезпечення безпеки та оборони в Україні. Конституція  України  встановлює,
що повноваження Президента  України  припиняються  достроково  в  разі  його
відставки, неможливості виконувати свої  повноваження  за  станом  здоров'я,
усунення з поста в порядку імпічменту та смерті.

Повноваження Кабінету Міністрів України
Кабінет Міністрів —  вищий  орган  у  системі  органів  виконавчої  влади  —
відповідальний  перед  Президентом  України,  підконтрольний  і   підзвітний
Верховній  Раді  України.  У  своїй  діяльності  Кабінет  Міністрів  України
керується  Конституцією  України  і  законами  України,  актами   Президента
України. До  складу  Кабінету  Міністрів  входять  Прем'єр-міністр  України,
Перший   віце-прем'єр-міністр,    три    віце-прем'єр-міністри,    міністри.
Персональний склад  Кабінету  Міністрів  України  призначається  Президентом
України на подання Прем'єр-міністра України. Прем'єр-міністр  України  керує
роботою Кабінету Міністрів України. Кабінет  Міністрів  України:  забезпечує
державний  суверенітет  та  економічну  самостійність  України,   здійснення
внутрішньої  та  зовнішньої  політики  держави,  виконання  Конституції   та
законів України, актів Президента України; вживає заходів щодо  забезпечення
прав і  свобод  людини  і  громадянина;  забезпечує  проведення  фінансової,
цінової, інвестиційної та податкової політики, політики  у  сферах  праці  й
зайнятості  населення,  соціального  захисту,  освіти,  науки  і   культури,
охорони природи, екологічної безпеки  і  природокористування;  розробляє  та
здійснює   загальнодержавні   програми   економічного,   науково-технічного,
соціального і культурного розвитку України; забезпечує рівні умови  розвитку
всіх    форм    власності;    організовує    та    забезпечує     здійснення
зовнішньоекономічної  діяльності  України,  митної  справи  та  ін.  Кабінет
Міністрів у межах своєї компетенції видає постанови й  розпорядження,  що  є
обов'язковими  до  виконання.  Акти  Кабінету  Міністрів  України   підписує
Прем'єр-міністр України.

Повноваження місцевого самоврядування
Місцеве  самоврядування   є   правом   територіальної   громади   самостійно
вирішувати  питання  місцевого  значення  в  межах  Конституції  та  законів
України. Воно може здійснюватися територіальною громадою  як  безпосередньо,
так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські  ради
та  їхні  виконавчі  комітети.  Органами   місцевого   самоврядування,   які
репрезентують спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ  і  міст,  є
районні та обласні ради.  Усі  передбачені  Конституцією  та  законодавством
України органи самоврядування й самоорганізації мають власну матеріальну  та
фінансову   основу,   на   яку   поширюється   їхня   компетенція.   Місцеве
самоврядування в Україні здійснюється  на  основі  принципів:  народовладдя,
законності,  гласності,  колегіальності,  поєднання  місцевих  і   державних
інтересів, виборності, правової,  організаційної  та  матеріально-фінансової
самостійності в межах власних повноважень і т. ін. Сільські, селищні  міські
ради мають виключну компетенцію, під якою розуміють питання, що  вирішуються
тільки  на  їхніх  пленарних  засіданнях.  До  неї  відносять:  затвердження
регламенту ради; утворення й ліквідацію комісій ради, затвердження та  зміну
їхнього складу; винесення  рішення  про  проведення  місцевого  референдуму;
винесення  рішень  щодо  випуску  місцевих   позик;   затвердження   статуту
територіальної громади; Виконавчі органи сільських,  селищних,  міських  рад
мають повноваження у сферах і галузях: соціально-економічного і  культурного
розвитку,  планування  та  обліку,  бюджету,  фінансів  і  цін,   управління
комунальною  власністю,   житлово-комунального   господарства,   побутового,
торговельного  обслуговування,   громадського   харчування,   транспорту   і
зв'язку, будівництва, освіти,  охорони  здоров'я,  культури,  фізкультури  і
спорту, земельних відносин та охорони навколишнього  природного  середовища,
соціального захисту населення,  зовнішньоекономічної  діяльності,  оборонної
роботи,  адміністративно-територіального  устрою,  забезпечення  законності,
правопорядку,  охорони  прав,  свобод   і   законних   інтересів   громадян,
відзначення  державними  нагородами,  відзнаками   Президента   України   та
присвоєння почесних  звань  України.  Держава  гарантує  та  спрямовує  свої
зусилля на розвиток місцевого самоврядування в Україні.

Конституційний Суд України, його завдання та функції
Статус Конституційного Суду  України  визначається  Конституції  України  та
Законом України "Про Конституційний Суд України Конституційний  суд  України
є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, який  вирішує  питання
про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і  дає
офіційне  тлумачення  Конституції  України  та  законів  України.  Завданням
Конституційного  Суду  України  є  гарантування   верховенства   Конституції
України як Основного Закону держави на всій  території  України.  Діяльність
Конституційного Суду України  базується  на  принципах  верховенства  права,
незалежності, колегіальності, рівноправності суддів,  гласності,  повного  і
всебічного  розгляду  справ  та  обґрунтованості   винесених   ним   рішень.
Конституційний Суд України ухвалює рішення та дає висновки у  справах  щодо:
конституційності законів та інших правових  актів  Верховної  Ради  України,
актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України,  правових  актів
Верховної  Ради  Автономної  Республіки  Крим;   відповідності   Конституції
України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних  договорів,
що  вносяться  до  Верховної  Ради  України  для  надання  згоди   на   їхню
обов'язковість;  додержання   конституційної   процедури   розслідування   і
розгляду  справи  про  усунення  Президента  України  з  поста   в   порядку
імпічменту; офіційного тлумачення Конституції та законів України. Рішення  й
висновки Конституційного Суду України з зазначених  питань  є  обов'язковими
до виконання на території України, остаточними і не можуть  бути  оскаржені.
Закони та  інші  правові  акти  за  рішенням  Конституційного  Суду  України
визнаються неконституційними повністю чи в окремій  частині,  якщо  вони  не
відповідають  Конституції  України.  Конституційний  Суд  України   не   має
повноважень розглядати  питання  щодо  законності  актів  органів  державної
влади,  органів  влади  Автономної  Республіки  Крим  та  органів  місцевого
самоврядування.  Конституційний  Суд  України  складається  з   18   суддів.
Президент  України,  Верховна  Рада  України   та   з'їзд   суддів   України
призначають  по  шість   суддів   Конституційного   Суду   України.   Суддею
Конституційного Суду України може бути  громадянин  України,  який  на  день
призначення досяг 40-річного віку, має вищу юридичну освіту  і  стаж  роботи
за фахом не менш як 10 років, проживає в Україні протягом останніх 20  років
та   володіє   державною   мовою.   Суддя   Конституційного   Суду   України
призначається на 9 років без права  бути  призначеним  на  повторний  строк.
Закон України "Про  Конституційний  Суд  України"  від  16  жовтня  1996  р.
визначає: загальні положення щодо  діяльності.  статус  суддів  та  гарантії
їхньої діяльності; порядок організації та діяльності  Конституційного  Суду;
процедуру конституційного впровадження.

Громадянство України: поняття та ознаки
Громадянство України — постійний правовий зв'язок особи з державою  Україна,
який знаходить  своє  вираження  в  їхніх  взаємних  правах  та  обов'язках.
Громадянство  в  Україні  регулюється  Конституцією,  Законом  України  "Про
громадянство України" прийнятими  відповідно  до  них  законодавчими  актами
України, Закон України "Про громадянство України" складається з преамбули  й
9 розділі. Розділ І.  Головною  ідеєю  цього  розділу  є  проголошення  того
факту, що в  Україні  існує  єдине  громадянство.  Розділ  II.  Громадянство
України  набувається:   за   народженням,   за   походженням,   вступом   до
громадянства України, внаслідок відновлення громадянства України,  за  інших
обставин, передбачених  цим  Законом.  Дитина,  батьки  якої  на  момент  її
народження були громадянами України,  є  громадянином  України.  За  різного
громадянства батьків, один із яких на момент народження її був  громадянином
України, дитина є громадянином України; однак, якщо обидва  батьки  жили  за
межами  України,  громадянство  дитини,  яка  народилася   за   її   межами,
визначається через письмову згоду батьків. Розділ III. Громадянство  України
припиняється: 1) внаслідок  виходу  з  громадянства  України;  2)  внаслідок
утрати громадянства  України;  3)  на  підставі,  передбаченій  міжнародними
договорами України. Розділ IV. За зміни громадянства батьками,  якщо  обидва
стають громадянами України чи виходять із нього, змінюється  і  громадянство
їхніх дітей, які не досягли 16-річного віку.  Якщо  з  громадянства  України
виходить один із батьків, а інший залишається, дитина зберігає  громадянство
України. Розділ V. Президент України виносить рішення про: 1)  прийняття  до
громадянства України; 2) припинення громадянства України. Розділ  VI.  Заяви
з питань громадянства України подаються на  ім'я  Президента  України  через
органи внутрішніх  справ  за  місцем  проживання,  а  за  кордоном  —  через
відповідні дипломатичні  представництва  чи  консульські  установи  України.
Розділ VII. ' Виконання рішень із питань громадянства покладається  на  ОВС,
відділи РАГС, а за кордоном — на дипломатичні представництва  і  консульські
установи України. Розділ VIII. Рішення з питань  громадянства,  можуть  бути
оскаржені в Конституційному Суді у звичайному суді. Розділ  IX  Головною  їх
ідеєю є приведення Інших нормативно-правових актів у відповідність до  цього
Закону.

Екологічне право: поняття та джерела
Екологічне право  —  система  правових  норм,  якими  регулюються  суспільні
відносини з охорони  навколишнього  природного  середовища  і  раціонального
використання природних ресурсів (екологічні відносини).  До  складу  системи
входять такі підгалузі, як земельне, водне, лісове, гірниче право  та  деякі
інші галузі права, якими регулюються відносини  з  охорони  й  раціонального
використання певних видів природних ресурсів. Предметом  екологічного  права
є нормативно  врегульовані  відносини  з  охорони  навколишнього  природного
середовища  і  раціонального  використання  природних  ресурсів.  Джерела  -
нормативно-правовий   акт   що   регулюють   основи   організації    охорони
навколишнього  природного  середовища,  є  Закони  України:   "Про   охорону
навколишнього природного середовища",  "Про  охорону  атмосферного  повітря"
"Про природно-заповідний фонд України", "Про тваринний світ"  "Про  карантин
рослин".  До  того  ж  деякі  відносини  у  сфері  використання  та  охорони
навколишнього  природного  середовища  врегульовано  кодексами   (земельним,
водним, лісовим, про надра), а також Законами України "Про плату  за  землю"
та "Про ветеринарну медицину" в Конституції  України  записано:  "Кожен  має
право на  безпечне  для  життя  і  здоров'я  довкілля  та  на  відшкодування
завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується  право  вільного
доступу до інформації про стан довкілля, про  якість  харчових  продуктів  і
предметів побуту, а  також  право  на  її  поширяння”.  Закон  України  "Про
охорону  навколишнього  природного  середовища"  регулює  відносини  охорони
навколишнього середовища,  раціонального  використання  природних  ресурсів,
забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини  та  спрямований  на
утворення сприятливих умов економічного і  соціального  розвитку  України  у
сфері  здійснення  екологічної  політики.  Закон  України   "Про   природно-
заповідний  фонд  України"  регулює  економічні,   соціальні,   правові   та
екологічні засади природно-заповідного фонду в Україні. Закон  України  "Про
охорону атмосферного повітря" спрямований на збереження  сприятливого  стану
атмосферного  повітря,  його  відновлення  й  поліпшення  для   екологічного
убезпечення  життєдіяльності  людини,  відвернення  шкідливого   впливу   на
навколишнє природне середовище. Закон України "Про тваринний  світ"  регулює
відносини охорони,  використання  й  відтворення  тваринного  світу.  Водний
кодекс України регулює правові відносини з  метою  забезпечення  збереження,
наукового  обґрунтування,  раціонального   використання   вод   для   потреб
населення і галузей економіки,

Правовий статус іноземців та осіб без громадянства
Закон України "Про правовий статус іноземців" від 4 лютого  1994р.  визначає
правовий статус іноземців в Україні, закріплює  основні  права,  свободи  та
обов'язки іноземних громадян та осіб без громадянства,  які  проживають  або
тимчасово знаходяться в Україні. Розділ І.  Загальні  положення.  Іноземцями
визнаються громадяни — особи, які належать до громадянства іноземних  держав
і не є громадянами України, та  особи  без  громадянства  —  особи,  які  не
належать до  громадянства  будь-якої  держави.  Розділ  II.  Основні  права,
свободи та обов'язки іноземців. Іноземці мають  ті  ж  права  і  свободи  та
виконують ті ж обов'язки, що й громадяни України, якщо інше  не  передбачено
Конституцією,  цим  та  іншими  законами  України,  а   також   міжнародними
договорами України. Розділ III. В'їзд в Україну і виїзд  з  України.  Розділ
IV.   Відповідальність   іноземців.   Іноземці,    які    вчинили    злочин,
адміністративні  або  інші  правопорушення,   несуть   відповідальність   на
загальних  підставах.  Розділ  V.  Заключні  положення.   Якщо   міжнародним
договором України встановлено інші норми,  ніж  ті,  що  містяться  в  цьому
Законі, то застосовуються норми міжнародного договору.

Основні  положення  Декларації  про  державний   суверенітет   України   від
16.07.1990р.
Після розпаду СРСР і здобуття нашою країною  незалежності  розпочався  новий
етап у розвитку конституційного процесу в  Україні.  Його  вихідним  пунктом
стало проголошення Декларації про державний  суверенітет  України  16  липня
1990 р. Насамперед зазначимо, що загалом суверенітет  означає  зверхність  і
незалежність  влади.   Розрізняють   три   види   суверенітету:   державний,
національний і народний.  Державний  суверенітет  —  верховенство  державної
влади всередині країни  та  її  незалежність  у  зовнішньополітичній  сфері.
Національний суверенітет — повновладдя нації, її реальна  можливість  вільно
вирішувати всі питання свого національного  життя.  Народний  суверенітет  —
повновладдя  народу,  який  здійснює  свою  неподільну  владу  самостійно  й
незалежно від інших соціальних сил. У різних  країнах  юридичне  закріплення
та реальне існування  цих  трьох  видів  суверенітету  різне.  Так,  нині  в
Україні  всі  три  види  суверенітету   знайшли   юридичне   закріплення   в
розгляданій  Декларації.  Поняття  "державний  суверенітет",  висвітлене   в
преамбулі  Декларації,  розкривається  в  десяти  її  розділах.  Розділ   І.
Самовизначення  української  нації.  Україна  "  розвивається   в   існуючих
кордонах на основі здійснення українською нацією  свого  невід'ємного  права
на  самовизначення.  Розділ  II.  Народовладдя.  Громадяни  Республіки  всіх
національностей становлять народ України. Народ України  є  єдиним  джерелом
державної  влади  в  Республіці.  Розділ  III,  Державна  влада.  Україна  є
самостійною у вирішенні будь-яких питань свого державного життя. Розділ  IV.
Громадянство Української  РСР.  Українська  РСР  забезпечує  рівність  перед
законом  всіх  громадян  Республіки.  Розділ  V.  Українська  РСР   здійснює
верховенство на всій своїй території. Розділ VI,  Економічна  самостійність.
Українська РСР самостійно визначає свій економічний статус і закріплює  його
в  законах.  Розділ  VII.  Екологічна  безпека.  Українська  РСР  самостійно
встановлює порядок  організації  охорони  природи  та  порядок  використання
природних ресурсів. Розділ  VIII.  Культурний  розвиток.  Українська  РСР  є
самостійною у  вирішенні  питань  науки,  освіти,  культурного  і  духовного
розвитку української нації, гарантує всім національностям, що проживають  на
території Республіки, право їх  вільного  національно-культурного  розвитку;
Розділ IX, Зовнішня і внутрішня безпека, Українська РСР має право на  власні
Збройні Сили та органи державної безпеки. Розділ  X.  Міжнародні  відносини.
Українська РСР  виступає  рівноправним  учасником  міжнародного  спілкування
визнає : пріоритет загальновизнаних норм міжнародного  права  перед  нормами
внутрішньодержавного  права.  Декларацію  було  покладено  в  основу   нової
Конституції,  низки  прийнятих  законів  України;  вона   визначає   позиції
республіки під час укладення міжнародних договорів.  Необхідно  вказати,  що
Декларація, прийнята ще за  часів  СРСР,  була  спрямована  на  забезпечення
суверенітету України у складі СРСР,  тому  окремі  її  положення  застаріли,
хоча в цілому вона не втратила свого значення й дотепер.

Поняття державного управління та його принципи
Управління визначається як  керівництво   певними   суспільними   процесами.
Державне управління — одна з головних  форм  діяльності  держави,  особливий
вид соціального управління в суспільстві. Державному  управлінню  притаманні
всі основні риси, які характеризують суспільне управління.  Це,  насамперед,
свідоме,  цілеспрямоване  здійснення  впливу  на  всі  сфери  суспільства  в
інтересах людей. У широкому значенні це — діяльність  усіх  видів  державних
органів:   законодавчих,    судових,    контрольно-наглядових,    виконавчо-
розпорядчих  з   організації   суспільного   життя.   Структура   державного
управління  вирізняється  складністю,  її  основними  елементами  виступають
керівні й керовані системи, їхні суб'єкти  та  об'єкти.  Це  —  виконавчі  й
розпорядчі органи, їхній апарат, сфери й  галузі  управління,  підприємства,
установи, організації  тощо.  Державне  управління  доцільно  розглядати  як
виконавчо-розпорядчу   діяльність   окремої   системи   державних   органів,
спеціально заснованих для здійснення державного управління. Але це  аж  ніяк
не означає, що державне управління є сферою діяльності  виключно  виконавчих
органів.  Питання  управління  вирішуються  і  законодавчими  органами,  які
здійснюють законодавче регулювання всіх сфер  суспільного  життя.  Щоправда,
більшість   функцій   виконавчо-розпорядчої   діяльності   покладається   на
виконавчі органи. Державному управлінню властиві такі риси: • діяльність  із
реалізації  завдань  і  функцій  держави;  •  воно  здійснюється  спеціально
створеними для цього державними органами й посадовими особами; • вони  діють
за дорученням держави, від її імені та мають  державно-владні  повноваження;
• форми  й  методи  роботи  управлінських  органів  регламентуються  правом.
Державне управління — підзаконна виконавча й розпорядча  діяльність  органів
державного управління, спрямована на практичне виконання законів  у  процесі
повсякденного  та  безпосереднього  керівництва  господарським,   соціально-
культурним та адміністративно-політичним будівництвом.

Предмет і метод адміністративного права
Адміністративне право являє собою окрему галузь  правової  системи  України,
що покликана регулювати особливу  групу  суспільних  відносин.  Головною  їх
особливістю  є  те,  що  вони  виникають,  розвиваються  і  припиняють  своє
існування  у  сфері  державного  управління  у  зв'язку  з  організацією  та
функціонуванням  системи  виконавчої  влади  на  всіх  рівнях  управління  в
державі.  предмет   регулювання   адміністративного   права   охоплює   коло
однорідних суспільних відносин, до  яких  необхідно  віднести:  управлінські
відносини, в межах яких  безпосередньо  реалізуються  завдання,  функції  та
повноваження   виконавчої   влади;   управлінські   відносини   внутрішнього
організаційного характеру, що склались у процесі  діяльності  інших  органів
державної влади; управлінські відносини, що виникають  за  участі  суб'єктів
місцевого самоврядування; управлінські відносини організаційного  характеру,
що  виникають  усередині  системи  громадських  організацій.  Під   методами
адміністративного права слід розуміти спосіб реалізації  завдань  і  функцій
виконавчої влади органами державного управління через вплив  їх  на  волю  і
свідомість підпорядкованих органів, а також громадян. У літературі не  існує
єдиної  загальноприйнятої  класифікації   методів.   Метод   переконання   є
провідним, з допомогою цього методу здійснюється вплив на  свідомість  людей
та дотримання з  їхнього  боку  певної  поведінки.  Він  формує  у  громадян
правосвідомість, використовуються різноманітні засоби переконання,  а  саме:
роз'яснення,  виховання,   поширення   передового   досвіду,   моральне   та
матеріальне стимулювання. Метод  примусу  —  спосіб  впливу  на  громадян  ,
нездатних керувати власною поведінкою відповідно  до  волі  держави.  Заходи
примусу застосовуються тоді, коли вичерпано засоби переконання до тих  осіб,
які не дотримуються чи порушують вимоги законів та інших нормативних  актів,
дисципліну. Адміністративний метод полягає  в  тому,  що  органи  управління
безпосередньо встановлюють підпорядкованим суб'єктам певну поведінку.  Вплив
на суб'єкти, що  управляються,  здійснюється  через  запровадження  для  них
правил поведінки, обов'язків і завдань, у  разі  порушення  яких  може  бути
вжито заходів адміністративного примусу.  Економічний  метод  не  передбачає
адміністративних заходів, а здійснює  вплив  на  суб'єкти  управління  через
застосування до них різноманітних форм  економічного  стимулювання,  зокрема
цінового й тарифного регулювання, прибутку, вартості, матеріальних  санкцій,
кредитів, субсидій
Наявність  цих  стимулів  дає  можливість  суб'єктам  самим  обирати   форми
діяльності для  якісного  виконання  кінцевих  виробничих  завдань.  Джерела
адміністративного права — це зовнішні  форми  відображення  адміністративно-
правових  норм,  закріплені  в  Конституції  України,  законодавчих   актах,
урядових постановах, рішеннях державних адміністрацій та  інших  нормативних
актах  державних  органів.  Різноманітність  адміністративно-правових   норм
передбачає  і  різні  джерела  адміністративного   права   України   джерела
поділяються на загальнодержавні, галузеві та  локальні.  Загальнодержавні  е
обов'язковими для виконання всіма  органами  управління,  незалежно  від  їх
підпорядкування.  Галузеві  й  локальні  поширюються  тільки  на   конкретно
визначені підвідомчі органи.  Залежно  від  територіального  устрою  держави
джерела  поділяються  на  державні,   обласні,   міські,   районні   Джерела
адміністративного права, що  базуються  на  нормах  Конституції  України  та
законах, мають вищу юридичну силу щодо інших  підзаконних  актів,  прийнятих
нижчими за ієрархією органами виконавчої  влади,  З  огляду  на  численність
джерел  адміністративного  права  доцільно  розділити  їх  на   такі   види:
1.Конституція України. Вона веде перед у  системі  джерел  адміністративного
права, є Основним Законом  України.  Закріплені  в  ній  норми  мають  пряму
адміністративно-правову спрямованість. Вони визначають основи формування  та
діяльності  органів  виконавчої   влади,   розмежовують   повноваження   між
центральними  й  місцевими  органами  влади,  закріплюють  права  і  свободи
громадян  щодо  здійснення  ними  державного  управління  2.Адміністративно-
правові норми закріплюються в законодавчих актах,  що  їх  приймає  Верховна
Рада  України.   3.Постанови   Верховної   Ради   України,   які   охоплюють
адміністративно-правові   норми   організаційного   характеру.   4.Укази   й
розпорядження   Президента   України   у   сфері   державного    управління.
5.Нормативні  постанови   й   розпорядження   Кабінету   Міністрів   України
6.Джерелами адміністративного права в міжгалузевому й  галузевому  масштабах
виступають  нормативні  акти  7.Нормативні  накази  керівників  міністерств,
державних комітетів і служб. До цієї групи слід віднести положення,  правила
та  інші  акти.  8.Нормативні  накази  керівників   державних   підприємств,
об'єднань та організацій 9.Джерелами  адміністративного  права  можуть  бути
також нормативні  акти  представницьких  і  виконавських  органів  місцевого
самоврядування. Отож, джерелом адміністративного права виступає  нормативний
акт органу державної влади або управління, який криє в собі адміністративно-
правові    норми,    що    регулюють    державно-управлінську    діяльність.
Адміністративно-правова  норма  —  це  обов'язкове  правило  поведінки,  яке
встановлене і охороняється державою, метою якого  є  регулювання  суспільних
відносин,  що  виникають,  змінюються  і  припиняються  у  сфері  державного
управління, особливості, характерні для адміністративне-правових  норм.  По-
перше, в них закріплюються відносини по  керуванню,  державному  контролю  і
нагляду,  а  також  внутрішньоорганізаційній  діяльності.  По-друге,   метод
впливу адміністративно-правових норм є і  вольовим,  державно-владним.  Одна
із сторін у відносинах завжди представляє державу, а відповідальність за  їх
недодержання настає  перед  державою  системою  діяти  не   може.  Провідною
соціальною метою адміністративно-правових норм є  організація  управлінських
відносин. Поряд з нею є  конкретні  або  локальні  цілі,  це  зокрема  такі:
інформаційні — досягненням яких забезпечується необхідний  зв'язок  суб'єкта
і об'єкта управління. охоронні — спрямовані  на  забезпечення  законності  і
дисципліни в державному управлінні. заохочувальні  —  забезпечується  творча
активність  учасників   адміністративно-правових   відносин,   розвиток   їх
ініціативи і самостійності  у  розв'язанні  завдань  державного  управління;
соціально-моральні  —  забезпечується  формування  у   громадян,   державних
службовців, правосвідомості та  ставлення  до  праці,  громадського  порядку
безпеки Функціями адміністративно-правових норм є:  забезпечення  ефективної
діяльності органів  державного  управління;  забезпечення  честі,  гідності,
прав,  свобод  і  здоров'я  особи;  охорона  системи   суспільних   відносин
матеріальної і нематеріальної  сфер;  виховна;  взаємодії  з  нормами  інших
галузей права;  •  взаємодії  з  неправовими  соціальними  нормами  (мораль,
звичаї. Цілі норм та їхні функції тісно  між  собою  пов'язані.  Кожна  ціль
породжує відокремлену функцію системи адміністративно-правових норм,  у  той
же час однією функцією  можуть  забезпечуватися  відразу  кілька  конкретних
цілей.  адміністративно-правові  норми  визначають  той  чи  інший   варіант
належної поведінки усіх осіб  та  організацій;  забезпечують  і  підтримують
режим  законності  і  державної  дисципліни  у  суспільних  відносинах,   що
виникають   у   процесі   державно-управлін-с^кої   діяльності.    Структура
адміністративно-правової норми — це а внутрішня будова,  визначений  порядок
взаємозв'язку,  взаємообумовленості  і  взаємозалежності  складових   частин
норми. Структура адміністративно-правової норми, як правило ,  традиційна  і
складається з трьох компонентів: гіпотези, диспозиції  і  санкції.  Разом  з
тим, норми адміністративного  права  можуть  містити  разом  із  санкцією  і
заохочення. Гіпотеза вказує  на  фактичні  умови,  за  наявності  яких  слід
керуватися даною нормою. Вона може бути  абсолютно  визначеною  (досягши  16
років, громадянин зобов'язаний одержати паспорт)  або  відносно  визначеною,
тобто містити елементи адміністративного розсуду Такі гіпотези, як  правило,
містять формулювання:  може  бути,  у  разі  необхідності,  за  доцільністю.
Диспозиція  —  це  саме  правило  поведінки,  яке  сформульовано  у  вигляді
приписів, заборон, дозволень.  У  нормах  адміністративної  відповідальності
диспозиція часто формулюється у  вигляді  вказівок  або  опису  діяння,  яке
тягне за собою накладення стягнення. З караності діяння  випливає  висновок,
що  воно  забороняється.  Наприклад:  пошкодження  внутрішнього   обладнання
пасажирських вагонів, — тягне за собою накладення штрафу; Санкція вказує  на
вплив, який  застосовується  державою  у  випадку  порушення  тих  чи  інших
правил, передбачених нормою, тобто це конкретний захід  дисциплінарного  або
адміністративного  примусу.   Наприклад:   порушення   санітарно-гігієнічних
правил і норм — тягне за собою накладення штрафу;  Треба  зазначити,  що  не
всі  норми  містять  санкцію.  Так,   норми,   що   регулюють   управлінську
діяльність,  виходять  з  того,   що   взаємовідносини   між   вищестоящими,
нижчестоящими  адміністративно-управлінськими  працівниками   будуються   на
засадах дисциплінарної влади. Санкції у даному випадку  містяться  у  нормах
загального характеру, що  належать  інституту  державної  служби.  Вище  вже
зазначалося,  що  адміністративно-правові  норми  можуть  містити  і   такий
елемент, як заохочення. Заохочення — це публічне визнання  заслуг  юридичної
і  фізичної  особи  у  виконанні  адміністративно-правових  або  громадських
обов'язків  2.За  адресами  або  суб'єктами:  адресовані  органам  державно-
виконавчої влади; іншим державним виконавчо-розпорядчим  органам;  державним
службовцям; державним  підприємствам,  закладам,  організаціям;  недержавним
об'єднанням,  підприємствам,  закладам;  громадянам.  3.За  формою  припису:
зобов'язуючі  — ці норми зобов'язують здійснювати певні дії  при  виникненні
передбачених ними умов. Наприклад, під час  прийому  на  роботу  організація
зобов'язана видати наказ; заборонні — ці норми забороняють вчинення  тих  чи
інших дій в умовах, які нею визначені.
Неприклад,   заборона   міліції   застосовувати   спеціальні   засоби   щодо
неповнолітніх. повноважні — ці норми уповноважують адресата діяти  в  рамках
вимог норми за своїм розсудом, проте, підкоряючись  правовому  режиму,  який
нею встановлено.  стимулюючі  —  це  норми,  що  забезпечують  за  допомогою
засобів матеріального або  морального  впливу  належну  поведінку  учасників
управлінських  відносин,  встановлюють  різні  пільги  (наприклад,  у  сфері
оподаткування). рекомендаційні — особливість правової  природи  цих  норм  у
тому, що рекомендації. не  мають  юридично-обов'язкового  характеру.  Такого
роду норми не містять у собі прямо виражених приписів,  а  дають  можливість
пошуку найбільш доцільних варіантів розв'язання завдань,  що  виникають.  За
галузевою  належністю:  матеріальні  —  характеризуються  тим,  що  юридичне
закріплюють комплекс обов'язків і прав, а також  відповідальність  учасників
управлінських відносин, тобто фактично їх  адміністративно-правовий  статус.
процесуальні — регламентують динаміку державного управління і  пов'язаних  з
ними управлінських відносин. Ними визначається  порядок  прийому,  розгляду,
вирішення скарг і заяв. За межею дії: у  просторі  —  дія  норм  у  просторі
передбачає територію, на яку поширюється  їх  юридична  сила;  у  часі,  дія
адміністративно-правових норм у часі може обмежуватися будь-якими  термінами
(строкові норми)  або  не  обмежуватися  (безстрокові  норми).  За  ступенем
загальності: загальні — мають  загальне  значення,  наприклад:  документами,
які підтверджують  громадянство  України,  є  паспорт  громадянина  України,
міжгалузеві — регулюють яку-небудь  одну,  функцію  в  усіх  галузях  (норми
міжгалузевого управління), галузеві — регулюють  відносини  у  межах  однієї
галузі. Здебільшого це норми галузевих міністерств та відомств.  Такий  саме
характер  мають  норми,  що  містяться  у  законах,  відповідних  документах
Президента України, Кабінету Міністрів України, якщо їх  вплив  не  виходить
за межі конкретної  галузі.  місцеві  —  норми  місцевих  органів  державної
виконавчої влади, а також місцевого самоврядування.

Поняття державної служби та її принципи
Державною службою в  Україні  визнається  професійна  діяльність  осіб,  які
обіймають  посади  в  державних  органах  та  їхньому  апараті  та  на  яких
покладено практичне виконання завдань і функцій держави. Ця  категорія  осіб
є державними службовцями, має відповідні службові  повноваження  та  одержує
заробітну платню з державних коштів. Державну службу необхідно розглядати  в
аспекті виконання службовцями їхніх обов'язків у державних  організаціях,  а
саме: в органах державної влади, підприємствах, організаціях  та  установах.
Державна  служба  здійснюється  на   професійній   основі.   Такий   порядок
обумовлюється   необхідністю    забезпечення    неперервної,    компетентної
діяльності  державних  організацій.  Правовий  інститут   державної   служби
складають  норми  конституційного,  трудового,  цивільного,  фінансового  та
інших  галузей  права.  Виходячи  з  принципу  поділу  влади,   вирізняється
державна  служба  в  органах  законодавчої,  виконавчої  та  судової  влади.
Залежно  від  специфіки  сфер  державної  діяльності  до  державної   служби
належать державні службовці, які працюють  в  апараті  органів  прокуратури,
судів, дипломатичної служби, митного контролю,  Служби  безпеки,  внутрішніх
справ і т. д.  Основні  принципи,  що  лежать  в  основі  державної  служби,
закріплено в Конституції України та в Законі України "Про державну  службу".
Вони такі: служіння народові України; демократизм і законність;  гуманізм  і
соціальна   справедливість;   пріоритет   прав   людини    й    громадянина;
професіоналізм, компетентність, ініціативність чесність, відданість  справі;
персональна   відповідальність   за   виконанню   службових   обов'язків   і
дисципліни;  дотримання  прав  і  законних  інтересів  органів  місцевого  й
регіонального  самоврядування;  дотримання  прав  підприємств,  установ   та
організацій, об'єднань громадян. Должность — это определенная  структурой  и
штатным расписанием первичная структурная единица государственного органа  и
его аппарата, на которую возложен  установленный  нормативными  актами  круг
служебных полномочий.  В  зависимости  от  того,  какую  должность  служащие
занимают или в какой организации они выполняют обязанности или  осуществляют
функции,  можно  выделить  следующие   виды   этой   категории   работников:
1)служащие государственных органов; 2)служащие  государственных  учреждений,
предприятий, организаций, объединений; 3)муниципальные  служащие  (служащие,
занимающие должности в органах  местного  самоуправления);  Среди  названных
выше типов  служащих  в  количественном  отношении  ведущее  место  занимают
государственные (муниципальные)  служащие.  Именно  служащие  действуют  как
персонал в многочисленных структурах государственных органов,  учреждений  и
организаций, внутри институтов управляющей и управляемой систем;  именно  их
компетентность   определяет   действительное    пользование    возможностями
управления  с  целью   установления   необходимого   правового   порядка   в
государстве и обществе.

Види державних службовців
Классифицировать государственных  служащих  можно  по  различным  признакам.
Одной из наиболее распространенных  классификаций  государственных  служащих
является следующая: начальствующий состав  —  это  руководители  структурных
подразделений государственных органов (начальники  отделов,  бюро,  служб  и
тому подобное), которые  осуществляют  деятельность  в  рамках  компетенции,
которая   значительно   тяжелее   компетенции   руководителя    предприятия,
организации,  учреждения;  представители  административной  власти   —   это
государственные служащие, чьи полномочия распространяются  на  неподчиненных
им людей, но  действия  порождают  для  последних  определенные  юридические
последствия. (Например, аппарат милиции,  прокуратуры,  контрольно-надзорных
органов и тому подобное); специалисты — это рядовые  работники,  выполняющие
функции в соответствии с полученным ими  специальным  образованием.  Они  не
имеют в  своем  подчинении  других  лиц,  поэтому,  как  правило,  не  могут
распространять  на  них  свои  полномочия  и  вызывать   своими   действиями
определенные юридические последствия. Это экономисты, бухгалтеры,  инженеры,
юристы,  врачи,  учителя,  агрономы   и   тому   подобное;   вспомогательно-
технический  персонал  включает   государственных   служащих,   на   которых
возложено выполнение обслуживающих, вспомогательных функций  и  материально-
технических действий. Это рядовые работники машинописных  бюро,  канцелярий,
секретариатов и тому подобное. Основным критерием  классификации  должностей
государственных служащих является  организационно-правовой  уровень  органа,
принимающего их на  работу,  объем  и  характер  компетенции  на  конкретной
должности, роль и место должности в структуре государственного органа.

Акти управління в системі державно-правових актів
Для достижения целей управления и разрешения поставленных  заданий  субъекты
управления  выдают   значительное   количество   правовых   актов,   которые
устанавливают  новые  юридические  нормы,  изменяют  или  отменяют   старые,
формируют  новые  правоотношения,  изменяют  или   прекращают   действующие.
Конституция Украины устанавливает  полную  иерархию  органов  исполнительной
власти,  и,  соответственно  иерархию  их  актов.  Акты  Кабинета  Министров
Украины, например,  не  могут  ставиться  в  зависимость  от  актов  органов
местного  самоуправления.  Акты  исполнительной  власти  имеют  особенности:
а)принимаются при  осуществлении  функций  исполнительной  власти,  а  также
издаются  органами  государственного  управления  б)являются   подзаконными,
производными от закона. в)имеют  официальный  характер,  поскольку  издаются
органом управления, представляющим интересы-государства. Эти акты влекут  за
собой  юридические   последствия;   г)опираются   на   властные   полномочия
государственного органа или должностного лица.  Они  являются  односторонним
волеизъявлением,  не  означающим,  что  субъекты  исполнительной  власти  не
учитывают  свободу  граждан,  их  объединений  или  других   государственных
органов власти. Наоборот, основанием для многих  актов  управления  являются
предложения,  заявления,   граждан;   д)должны   быть   надлежащим   образом
оформлены, приняты в установленном  законодательством  порядке.  Юридическое
значение актов управления заключается в  том,  что  они,  с  одной  стороны,
устанавливают, изменяют и отменяют правовые нормы, а с другой  —  влекут  за
собой  возникновение,  изменение,   прекращение   правоотношений,   являются
юридическими фактами. Таким образом, акты государственного управления —  это
властные,  принятые  в   соответствии   с   законами   предписания   органов
государственной  исполнительной  власти  по  вопросам  компетенции   данного
органа или должностного лица, влекущие  за  собой  юридические  последствия.
Акты   органов   исполнительной   власти   разделяются    на    нормативные,
индивидуальные (ненормативные) и смешанные. Нормативные  акты  устанавливают
правила  поведения,  имеют  общий  характер,   регламентируют   общественные
отношения  в   определенных   сферах,   не   имеют   конкретного   адресата,
предназначенные  для  многократного   использования.   Индивидуальные   акты
издаются для разрешения конкретных управленческих дел,  касаются  конкретных
действий, фактов, адресуются конкретным лицам, основываются  на  нормативных
актах  и  являются   одноразовыми,   поскольку   исчерпываются   одноразовым
применением. В некоторых  случаях  принимаются  смешанные  акты  управления.
Важной является  также  классификация  актов  управления  по  субъектам,  их
издавшим. По этому критерию различают  три  группы  актов  управления,  т.е.
изданные: Кабинетом Министров Украины, центральными органами  исполнительной
власти, местными органами исполнительной власти.  Конституция  устанавливает
виды правовых актов правительства Украины постановления  и  распоряжения,  и
указывает, что они являются обязательными к исполнению  на  всей  территории
Украины. Постановлениями  Кабинета  Министров  должны  оформляться  наиболее
важные  решения,  носящие  нормативный  характер.  По  оперативным,   другим
текущим вопросам издаются распоряжения.

Вимоги, що пред’являються до актів управління
К   актам   органов   исполнительной   власти   предъявляются   определенные
юридические требования. В первую очередь, акты должны  быть  законными.  Это
значит, что они должны быть: 1)  изданными  в  соответствии  с  Конституцией
Украины и другими законодательными актами;  2)  отвечать  цели  юридического
акта, на основании и на выполнение которого  приняты;  3)  изданы  в  рамках
компетенции  государственного  органа,  принявшего  их;   4)   принятыми   в
установленный  законом  срок;  5)  изданы   с   соблюдением   процессуальных
требований.  В  основе  действий  актов  исполнительной  власти   презумпция
законности (правильность) актов, согласно которой акт считается  законным  с
момента  принятия,  если  он  не  упразднен  І  в  порядке,  предусмотренном
законодательством. Другие органы не должны иметь права проверять  законность
акта, кроме суда, в случае осуществления правосудия. Акты управления  должны
отвечать организационно-техническим требованиям, в первую очередь  к  языку:
он должен быть ясным, четким, лаконичным, понятным  каждому  (с  соблюдением
законодательства Украины о языке). Акт должен иметь  название,  номер,  дату
издания, подписи, в необходимых случаях  штампы,  печати  и  тому  подобное.
Следует  указать,  кем  и  когда  он  издан.  Акты  управления  должны  быть
своевременно доведены до исполнителей и других  заинтересованных  субъектов.
При  издании  актов  необходимо  следовать   требованиям   делопроизводства.
Нормативные акты, касающиеся социально-экономических,  политических,  личных
прав, свобод и законных интересов граждан, а  также  акты  межведомственного
характера,  должны  проходить  государственную  регистрацию  в  Министерстве
юстиции.  В  административно-правовой  науке  акты  управления,  принятые  с
нарушением требований юридического й организационно-технического  характера,
считаются дефектными. В зависимости от характера  дефектности  их  разделяют
на  ничтожные  и  оспоримые.   Ничтожными   признаются   акты,   юридическая
несостоятельность  которых   настолько   очевидна,   что   они   не   должны
выполняться. Акты оспоримые —  содержащие  ошибки,  имеющие  недостатки,  их
дефектность  не  настолько  очевидна,  чтобы  они  не   выполнялись.   После
устранения  недостатков,  доработки,  эти  акты  определяются  законными,  а
поэтому обязательными для исполнения.

Адміністративна відповідальність
Адміністративна  відповідальність  виступає   одним   із   видів   юридичної
відповідальності.  Під  адміністративною  відповідальністю   слід   розуміти
застосування уповноваженим органом  чи  посадовою  особою  адміністративного
стягнення до особи, яка вчинила правопорушення, що за  своїм  характером  не
тягне   за   собою   відповідно   до   чинного   законодавства   кримінальну
відповідальність. Адміністративна відповідальність  установлюється  законами
й підзаконними актами чи їхніми нормами про адміністративні  правопорушення.
У цих актах визначаються склади адміністративних правопорушень і санкції,  а
в деяких випадках — і порядок їх  застосування.  В  основі  адміністративної
відповідальності   лежить   адміністративне    правопорушення.    Суб'єктами
адміністративної  відповідальності  виступають  як  фізичні  особи,  так   і
колективні утворення. Особливість адміністративної відповідальності  полягає
в тому, що адміністративні стягнення накладаються спеціально  уповноваженими
органами виконавчої влади і посадовими особами  чи  суддями;  Між  суб'єктом
адміністративного правопорушення та  особою,  яка  накладає  адміністративне
стягнення, відсутні  службові  стосунки.  За  цією  ознакою  адміністративна
відповідальність відрізняється від дисциплінарної, для якої наявність  таких
взаємин є необхідною  умовою.  Адміністративне  стягнення  згідно  з  чинним
законодавством  діє  протягом  року  з  моменту  його  застосування.  Заходи
адміністративної    відповідальності    застосовуються     відповідно     до
законодавства, що регламентує  провадження  у  справах  про  адміністративні
правопорушення.  Адміністративна  відповідальність   має   особливості,   що
вирізняють  її  з-поміж  інших  видів  відповідальності.   Причому   основна
особливість  —  це  те,  що  необхідною  підставою  для  її  застосування  є
наявність  адміністративного  правопорушення,  а  заходом  впливу  має  бути
адміністративне  стягнення.  У  Конституції  України  вказується,   що   для
забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової  допомоги
під час вирішення справ у судах та інших державних  органах  в  Україні  діє
адвокатура.

Роль адвокатури в захисті прав людини
Адвокатура є добровільним професійним  громадським  об'єднанням,  покликаним
згідно  з  Конституцією   України   сприяти   захистові   прав,   свобод   і
репрезентувати законні інтереси громадян України, іноземних  громадян,  осіб
без громадянства,  юридичних  осіб,  подавати  їм  іншу  юридичну  допомогу.
Адвокатура  України  здійснює  свою  діяльність  на  принципах  верховенства
закону, незалежності, демократизму, гуманізму й конфіденційності.  Адвокатом
може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи  за
спеціальністю юриста чи помічника  адвоката  не  менш  як  два  роки,  склав
кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на  заняття  адвокатською
діяльністю та прийняв Присягу адвоката  України.  Адвокати  здійснюють  такі
види діяльності:  дають  консультації  юридичних  питань,  складають  заяви,
скарги та інші документи посвідчують копії документів у справах,  здійснюють
представництво в суді,
подають юридичну допомогу підприємствам, установам, організаціям;  виконують
свої обов'язки  відповідно  до  кримінально-процесуального  законодавства  у
процесі дізнання та попереднього слідства. У  своїй  професійної  діяльності
адвокат має право: репрезентувати і захищати права та  інтереси  громадян  і
юридичних осіб за їхнім дорученням збирати відомості про  факти,  що  можуть
бути використані як докази
ознайомлюватися на підприємствах  із  необхідними  для  виконання  доручення
документами й матеріалами,  за  винятком  тих,  таємниця  яких  охороняється
законом;  Здійснюючи  свої  професійні   обов'язки,   адвокат   зобов'язаний
неухильно додержуватись вимог  чинного  законодавства,  використовувати  всі
передбачені законом засоби захисту прав і  законних  інтересів  громадян  та
юридичних осіб і не має права використовувати  свої  повноваження  на  шкоду
особі, в інтересах якої прийняв доручення, та відмовитися від прийнятого  на
себе захисту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного.

Поняття та джерела фінансового права
  Финансовое  право  —  это   совокупность   правовых   норм,   регулирующих
общественные отношения в области мобилизации,  распределения,  использования
централизованных и децентрализованных фондов (средств) с  целью  обеспечения
выполнения  заданий  и  функций  государства.  Предметом  финансового  права
являются  общественные  отношения,   возникающие   в   процессе   финансовой
деятельности   —   отношения   по   поводу   формирования   и   расходования
централизованных и децентрализованных фондов денежных  средств,  необходимых
государству  для   выполнения   его   функции.   Метод   финансово-правового
регулирования представляет собой совокупность средств влияния на  участников
финансово-правовых отношений
Финансовому  праву.  присущ  метод   властных   предписаний,   рекомендации,
исследования и тому подобное. В настоящее  время  такие  методы  приобретают
все большее применение. Источники финансового  права  —  это  правовые  акты
органов законодательной и исполнительной власти и  местного  самоуправления,
в  которых  содержатся  нормы   финансового   права.   Основным   источником
финансового права является Конституция  Украины  от  28  июня  1996  г.  Она
закрепила основы правовой организации финансовой  деятельности  государства,
в частности, бюджетной деятельности. Также к  источникам  финансового  права
принадлежат: нормативные акты Верховной Рады  Украины,  Президента  Украины,
Кабинета Министров  Украины,  органов  самоуправления.  Особое  место  среди
источников занимают нормативные акты Министерства финансов  и  Национального
банка  Украины  и  другие.  Нужно  отметить,  что  единого  источника,  типа
кодекса, для данной отрасли нет. Отсутствуют  кодификационные  источники  из
отдельных   разделов   финансового    права,    хотя    подготовка    такого
законодательства  началась.  Работа  над  формированием  проекта  Налогового
кодекса Украины началась еще в  1996  году.  Налоговый  кодекс  должен  быть
единым,  комплексным,  рамочным  законодательным   актом,   правовые   нормы
которого урегулировали бы взаимоотношения в  процессе  отправления  налогов,
сборов и обязательных платежей между  всеми  субъектами  отношений  и  стали
основой по формированию финансово-налоговой культуры всех и каждого.

Місце фінансового права в системі права Украіни
Вопрос о месте финансового права, как  самостоятельной  отрасли  в  правовой
системе Украины, был  предметом  ряда  дискуссий  в  течение  многих  лет  и
практически решен в  конце  60-х  и  начале  70-х  годов.  Самостоятельность
финансового  права  обусловлена  его  содержанием,  качественным   единством
общественных отношений. Но самостоятельность не значит, что  оно  существует
обособлено. Финансовое право тесно  связано  со  всеми  отраслями  права.  В
первую  очередь  оно   связано   с   конституционным,   административным   и
гражданским. Конституционное право закрепляет: права, свободы и  обязанности
человека  и   гражданина,   формы   собственности,   принципы   деятельности
государства и его органов  во  всех  отраслях,  в  том  числе  и  в  отрасли
финансов, компетенцию  органов  государственной  власти  и  государственного
управления   в   сфере   финансов.   Территориальное   устройство   Украины,
распределение в государстве  власти  на  законодательную,  исполнительную  и
судебную, взаимоотношение государственной власти и  местного  самоуправления
также влияют на конкретные формы финансовой деятельности. Нормы  финансового
права конкретизируют положение конституционно-правовых норм  и  обеспечивают
формирование   и    расходование    государственных    централизованных    и
децентрализованных   фондов   денежных   средств.   Административное   право
определяет:   принципы   государственного   управления,   систему    органов
исполнительной  власти  и  их  полномочия  в   области   финансово-кредитных
отношений, права  и  обязанности  должностных  лиц  финансовых  и  кредитных
органов. Опираясь на  эти  положения,  нормы  финансового  права  закрепляют
организационные формы управления  финансово-кредитной  системой,  систему  и
структуру финансовых органов, регулируют отношения, возникающие  в  процессе
мобилизации,  распределения  и   использования   фондов   денежных   средств
государством в лице его органов. Финансовое право  имеет  также  связь  и  с
гражданским   правом.   Так,   предметом   гражданского    права    являются
имущественные  отношения,  к  которым  относят  и  денежные.   Кроме   того,
некоторые органы государственного управления,  например,  Национальный  банк
Украины, в то же время являются  хозяйственной  организацией  —  юридическим
лицом. Между этими органами и юридическими или физическими лицами  возникают
отношения  на  основании  договоров.  Например,  на   основании   кредитного
соглашения, страхования. С трудовым и пенсионным финансовое  право  граничит
в той части, что касается  регулирования  отношений  по  поводу  образования
Пенсионного фонда и Фонда государственного  социального  страхования,  и  за
нарушение  финансового  законодательства  применяются  санкции  уголовно-  и
административно-правовых норм.

Фінансово-правові норми
 Финансово-правовая норма — это установленное государством  общеобязательное
предписание (правило  поведения)  компетентных  государственных  органов  по
поводу образования, распределения и использования  средств  централизованных
и  децентрализованных  фондов,   выраженное   в   категорической   форме   и
обеспеченное  принудительной  силой  государства.  Финансово-правовая  норма
регулирует  только  финансовые  отношения,  при   которых   они   становятся
носителями  прав  и  обязанностей,  и  предусматривает  ответственность   за
невыполнение предписаний государства. Как правило, финансово-правовая  норма
имеет императивный характер, который проявляется в  категорической  форме  и
не  позволяет   субъектам   финансовых   правоотношений   менять   ни   сами
предписания, ни условия их применения. Финансовая правовая норма состоит  из
гипотезы,  диспозиции,   санкции.   Гипотеза   —   часть   правовой   нормы,
определяющая условия, при которых возникают права и обязанности.  Диспозиция
— часть правовой нормы, содержит предписание, как именно должны  действовать
участники финансовых отношений, т.е.  определяет  их  права  и  обязанности,
возникающие  только  при   определенных   обстоятельствах,   оговоренных   в
гипотезе. Средством защиты предписаний,  содержащихся  в  финансово-правовой
норме,  являются  санкции,  т.е.   указания   на   невыгодные   последствия,
обязательно  наступающие  в  случаях  нарушения  установленных  государством
предписаний. В зависимости от того, как сформулирован  вариант  поведения  в
диспозиции правовой нормы, финансово-правовые нормы  разделяются  на  нормы,
которые: 1) обязывают; 2) запрещают; 3) уполномочивают.

Поняття та джерела цивільного права
 Цивільне право — одна з  провідних  галузей  національного  права  України,
Цивільне право України, як  будь-яка  інша  галузь  права,  характеризується
предметом і методом правового  регулювання.  Предмет  правового  регулювання
цивільного права  складають  правові  відносини,  що  регулюються  цивільно-
правовими нормами. Це, зокрема, такі групи відносин:  Майновими  відносинами
є правові  відносини,  що  пов'язані  з  належністю,  набуттям,  володінням,
користуванням  і  розпорядженням  майном.   Особисті   немайнові   відносини
індивідуалізують  особу,  оскільки  виникають  завдяки  здійсненню  нею   її
особистих прав і свобод (наприклад, право особи на життя,  здоров'я,  честь,
гідність,  ім'я  та  авторство)  Цивільно-правовий  метод   характеризується
такими ознаками:  юридичною  рівністю  сторін;  диспозитивністю  сторін,  на
підставі чого сторонам надається право  визначати  їхні  взаємовідносини  на
власний розсуд вирішення майнових спорів через  загальний  суд,  арбітражний
чи третейський суд" наявністю  майнової  відповідальності  сторін.  цивільне
право являє собою сукупність норм права, які регулюють майнові  та  особисті
немайнові  відносини,  що  складаються  в  суспільстві   між   фізичними   і
юридичними особами та іншими соціальними утвореннями  на  засадах  юридичної
рівності сторін. Система цивільного права України визначає  розміщення  його
складових у  певній  системі,  обумовленій  взаємозв'язком  її  елементів  —
юридичних  норм   та   інститутів.   Нові   ринкові   відносини   потребують
радикального  оновлення  правової  бази,   в   тому   числі   й   цивільного
законодавства. Нині систему цивільного законодавства  складають  законодавчі
та інші нормативні акти, що містять цивільно-правові норми.  Основні  засади
цивільно-правового  регулювання   товарно-грошових   відносин   визначаються
Конституцією України. Зокрема,  вперше  в  Основному  Законі  нашої  держави
закріплено  право  приватної   власності:   "Кожен   має   право   володіти,
користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї  творчої,
інтелектуальної діяльності. Громадяни для задоволення  своїх  потреб  можуть
користуватися об'єктами права державної та комунальної власності  відповідно
до закону. Ніхто не  може  бути  протиправно  позбавлений  права  власності.
Право приватної власності є  непорушним".  Законодавчі  акти  України  мають
деталізувати й розвивати конституційні положення. Зокрема, на регулювання  й
розвиток  цивільно-правових  відносин   спрямовані:   Закон   України   "Про
власність" "Про підприємництво" "Про цінні папери  і  фондову  біржу"  Серед
інших  нормативних  актів,  які  містять  цивільно-правові  норми,  є  укази
Президента  України  постанови  й  розпорядження  Уряду  України   а   також
положення,  інструкції,  накази  та  інші  відомчі  нормативні   акти,   які
стосуються  майнових  та  особистих  немайнових  відносин,  що   приймаються
міністерствами й відомствами України. Центральне місце в системі  цивільного
законодавства належить Цивільному кодексу України, Цивільний кодекс  України
є однією з форм кодифікації цивільного законодавства і  являє  собою  єдиний
законодавчий  акт,  у  якому  систематизовано  цивільно-правові  норми.  Він
складається з Загальної та Особливої частин. Загальна частина  криє  в  собі
таке:  основні  положення;  особи  (громадяни  та  юридичні  особи);  угоди;
представництво й довіреність; позовна  давність.  Особлива  частина  охоплює
такі інститути: право власності зобов'язальне право авторське  право;  право
на відкриття; право на винахід, корисну  модель,  промисловий  зразок,  знак
для  товарів  і  послуг,  раціоналізаторську  пропозицію;  спадкове   право;
правоздатність  іноземних  громадян  та  осіб  без  громадянства,  а   також
застосування цивільних законів іноземних держав і міжнародних договорів.

Цивільні правовідносини та їх елементи
Цивільно-правові відносини — врегульовані нормами цивільного  права  майнові
та особисті немайнові відносини, учасники яких виступають  юридична  рівними
носіями прав та обов'язків. Відповідно до статей  1,  2  Цивільного  кодексу
України зазначені відносини виникають у: державних,  кооперативних та  інших
 громадських Організацій між собою громадян із  громадськими  організаціями:
громадян  між  собою.  Для   цивільно-правових   відносин   є   характерними
специфічні ознаки  цивільно-правові  відносини  —  це  майнові  та  особисті
немайнові  відносини;  учасники  цих  відносин   характеризуються   майновою
відокремленістю  та  юридичною  рівністю;  юридичні   права   та   обов'язки
суб'єктів цивільно-правових відносин виникають, змінюються або  припиняються
на підставі  юридичних  фактів.  Цивільно-правові  відносини  складаються  з
трьох основних елементів: суб'єктів, об'єктів і змісту. Суб'єктами цивільно-
правових відносин можуть бути фізичні та юридичні особи.  Правові  відносини
між  фізичними  особами  виникають  здебільшого  з   приводу   матеріальних,
духовних та інших потреб.  З  урахуванням  зазначеного  об'єктами  цивільно-
правових відносин можуть  бути:  речі,  дії,  продукти  творчої  діяльності,
особисті немайнові блага.  Змістом  цивільно-правових  відносин  є  цивільні
права та обов'язки  суб'єктів  таких  відносин.  Цивільно-правові  відносини
поділяються на такі види: за  змістом:  майнові  спрямовані  на  задоволення
майнових інтересів немайнові задоволення  особистих  інтересів  за  зв'язком
учасників  відносин:  абсолютні,  суб'єктові  протистоїть  як   зобов'язаний
суб'єкт невизначене коло осіб.  відносні  суб'єктові  протистоїть  конкретно
визначена особа залежно від  об'єкта  правових  відносин:  речові,  об'єктом
яких  є  речі  (наприклад,  відносини  володіння  та  користування   майном)
зобов'язальні, тобто правовідносини, об'єктом яких є  виконання  відповідних
зобов'язань залежно від структури: прості за  яких  одній  стороні  належить
тільки право, а іншій — тільки обов'язок складні за яких  дві сторони  мають
як  права,  так  і  обов'язки  за   характером   нормативного   спрямування:
регулятивні в основу яких покладено дію " норм, спрямованих  на  регулювання
відносин між їх учасниками; охоронні ци, що  виникають  унаслідок  порушення
цивільних прав одного з суб'єктів і спрямовані на їх відновлення.  Цивільно-
правові  відносини  виникають,  змінюються  або  припиняються  на   підставі
юридичних фактів, тобто обставин, які мають юридичне значення  і  породжують
певні правові наслідки. Цивільний кодекс  України  (ст.  4)  передбачає,  що
цивільні права та  обов'язки  виникають  унаслідок:  угод;  адміністративних
актів;  відкриттів,  винаходів,  раціоналізаторських  пропозицій,  створення
творів  науки,  літератури  і  мистецтва;  заподіяння  шкоди  іншій   особі;
придбання або збереження майна коштом іншої  особи  без  достатніх  підстав;
інших дій громадян та організацій.

Поняття та ознаки юридичних осіб
Юридичними особами визнаються організації,  які  мають  відокремлене  майно,
можуть набувати майнових та особистих немайнових  прав  і  нести  обов'язки,
бути  позивачем  і  відповідачем  у  судових  органах.  Правовими   ознаками
юридичної особи є: організаційна єдність;  наявність  відокремленого  майна;
можливість виступати в цивільному  обороті  від  власного  імені;  здатність
самостійно нести майнову  відповідальність.  Юридична  особа  повинна  мати:
свій  статут;  правоздатність;  назву;  органи;  місцезнаходження  (філіали,
представництва).  Юридичні  особи  наділені  цивільною   право-суб'єктністю,
тобто цивільною правоздатністю  та  цивільною  дієздатністю,  які  виникають
водночас  із  моменту  їх  державної  реєстрації.  Цивільна   правоздатність
юридичної особи  визначається  характером  і  змістом  діяльності  юридичної
особи,  що   передбачена   статутом   організації.   Цивільна   дієздатність
здійснюється відповідними органами  юридичної  особи,  які  можуть  бути  як
єдиноначальними, так  і  колегіальними  (чи  в  поєднанні  між  собою).  Для
юридичної особи правосуб'єктність виникає: з  моменту  затвердження  статуту
або  положення;  з  моменту  видання  компетентним  органом  постанови   про
утворення організації; з  моменту  реєстрації  статуту,  якщо  він  підлягає
реєстрації. Залежно від характеру власності розрізняють такі види  юридичних
осіб:  державні;  колективні;  орендні;  акціонерні;  спільні,   за   участю
закордонних суб'єктів; приватні; сімейні; релігійні та  ін.  Крім  того,  за
характером  діяльності  юридичні  особи  поділяються  на:  підприємства,  що
виробляють продукцію; установи, котрі надають послуги населенню; колгоспи  —
колективні виробничі сільськогосподарські підприємства; комерційні  та  інші
організації (торгівлі, харчування, будівництва  і  т.  д.).  Юридична  особа
утворюється і припиняється в  порядку,  визначеному  чинним  законодавством.
Правосуб'єктність юридичної особи припиняється: з моменту її  ліквідації;  з
моменту реорганізації (злиття, поділу, приєднання).

Реорганізація юридичних осіб
 Юридическое лицо прекращает свою деятельность при реорганизации, когда  его
дело и имущество переходят к  другому  юридическому  лицу  в  порядке  общей
правопреемственности. Сама реорганизация осуществляется в различных  формах:
а)  путем  слияния;  б)  присоединения;  в)  деления;   г)   отделения;   д)
преобразования  лица   в   порядке   общей   правопреемственности.   Слияние
происходит тогда, когда два или более юридических лица объединяются  в  одно
новое. Присоединение — одно юридическое лицо  включается  в  состав  другого
юридического  лица,   продолжающего   существовать   далее.   Присоединенная
организация прекращает свое существование. Деление — одно  юридическое  лицо
разделяют на два или больше новых  юридических  лица,  а  первое  прекращает
свое  существование.  Отделение  —  из  состава  одного  юридического   лица
отделяется   какое-то   подразделение,   которому   предоставляются    права
юридического лица. Преобразование  —  на  основе  одного  юридического  лица
образовывается новая организация  с  другим  профилем,  целью  деятельности,
структурой. Новая структура  принимает  на  себя  все  права  и  обязанности
своего предшественника.

Обмеження цивільної дієздатності
Цивільна дієздатність —  це  здатність  громадянина  своїми  діями  набувати
цивільних  прав  і  створювати  для  себе  цивільні  обов'язки,  тобто  його
здатність розпоряджатися власними правами і нести відповідальність  за  свої
дії. Обсяг цивільної дієздатності залежить од віку  та  психічного  здоров'я
фізичної особи. Виходячи з цього, цивільна дієздатність поділяється на  такі
види: повна дієздатність; часткова  дієздатність;  мінімальна  дієздатність;
обмежена   дієздатність;   визнання    громадянина    недієздатним.    Повна
дієздатність настає з досягненням повноліття — 18  років.  Згідно  з  чинним
законодавством  у  разі  одруження  особи  до  досягнення  повноліття  повна
дієздатність у неї настає з моменту одруження. Часткову  дієздатність  мають
фізичні особи у віці від 15 до 18 років. Вони мають право укладати угоди  за
згодою їхніх батьків  (усиновителів)  чи  піклувальників.  Крім  того,  вони
можуть самостійно здійснювати дрібні побутові  угоди;  розпоряджатися  своєю
заробітною  платнею  чи  стипендією;   реалізовувати   свої   авторські   та
винахідницькі права; робити вклади до  кредитних  установ  і  розпоряджатися
ними;  володіти,  користуватись  і  розпоряджатися  майном   трудового   або
селянського   господарства,   якщо   неповнолітні   є   членами   зазначених
господарств; бути членами громадських  організацій;  нести  відповідальність
за заподіяну ними шкоду іншим  особам.  Мінімальна  дієздатність  характерна
для осіб віком до 15  років,  які  мають  право  здійснювати  тільки  дрібні
побутові угоди та робити вклади до кредитних установ і розпоряджатися  ними.
Якщо ж  вклад  було  зроблено  на  ім'я  неповнолітнього  іншою  особою,  то
розпоряджатися ним до виповнення неповнолітньому 15 років будуть  батьки  чи
інші його представники (всиновителі чи опікуни). Обмежена дієздатність  може
бути визначена судом  громадянам,  які  зловживають  спиртними  напоями  або
наркотичними  засобами.  Вони  можуть  укладати  угоди  щодо   розпорядження
майном, а також отримувати заробітну платню, пенсію чи інші види доходів  та
розпоряджатися ними  лише  за  згодою  піклувальника,  за  винятком  дрібних
побутових угод. Громадянин, який через  душевну  хворобу  чи  недоумство  не
здатний розуміти значення своїх дій чи керувати  ними,  може  бути  визнаний
судом недієздатним, а відтак над ним установлюється опіка, що  приводить  до
втрати ним можливості щодо укладання угод.  Односторонні  угоди  (наприклад,
заповіт, видача доручення і т. ін.), що  були  укладені  до  визнання  особи
недієздатною, втрачають чинність, у разі  одужання  чи  значного  покращання
здоров'я громадянина,  якого  визнано  недієздатним,  суд  поновлює  його  в
дієздатності.

Визнання громадян недієздатними
Признание гражданина недееспособным может  иметь  место  только  по  решению
суда, если гражданин  вследствие  душевной  болезни  или  безумия  не  может
осознавать значения своих действий или  руководить  ими.  Дела  о  признании
гражданина недееспособным могут быть возбуждены  только  по  заявлению  лиц,
предусмотренных в Гражданско-процессуальном кодексе Украины. При  проведении
досудовой подготовки судья должен вытребовать данные о психической  болезни,
слабоумии лица. Это могут быть: справка о  состоянии  здоровья,  выписка  из
истории болезни, выданная  лечебно-профилактическим  заведением.  Судья  при
наличии достаточных данных о психической болезни  или  слабоумии  гражданина
назначает  для   определения   его   психологического   состояния   судебно-
психиатрическую экспертизу.  В  постановлении  о  назначении  экспертизы  на
разрешение экспертов должны быть поставлены  такие  вопросы:  1.  Болеет  ли
лицо психической болезнью? 2. Понимает ли  оно  значение  своих  действий  и
может ли разумно руководить ими? В исключительных случаях, когда  лицо  явно
уклоняется от прохождения экспертизы, суд в судебном  дознании  при  участии
прокурора  и  психиатра  может  вынести   постановление   о   принудительном
направлении  гражданина  на  судебно-психиатрическую  экспертизу,   согласно
Гражданско-процессуальному  кодексу  Украины.  Постановление  об  исполнении
посылается органам внутренних дел по месту проживания. В резолютивной  части
решения необходимо отметить вывод суда о признании лица  недееспособным  или
об  отказе   в   удовлетворении   этих   требований.   Гражданин   считается
недееспособным  со  времени  вступления  решения  суда   о   признании   его
недееспособным в законную силу. Суд  должен  послать  копию  решения  органу
опеки  и  попечительства  для   назначения   опекуна   над   недееспособным.
Следовательно,  признание  гражданина   недееспособным   влечет   за   собой
определенные правовые последствия: над ним  устанавливается  опекунство,  он
не может совершать правовые поступки. Их заключает его  опекун.  Заключенные
ранее  односторонние  правовые  поступки   (выдача   поручения,   завещание)
прекращают свое действие.

Поняття та зміст права власності
Власність — економічна категорія, що є одним із проявів суспільних  відносин
із приводу привласнення матеріальних  благ.  Право  власності  —  сукупність
правових  норм,  які  регулюють  і  закріплюють  суспільні   відносини,   що
виникають із присвоєнням матеріальних благ громадянами,  юридичними  особами
та державою, які надають названим  суб'єктам  рівні  права  та  обов'язки  з
володіння, користування і розпорядження майном. Право власності  розглядають
як в об'єктивному, так і в суб'єктивному аспектах.  В  об'єктивному  аспекті
право  власності  —  сукупність  правових  норм,  що   регулюють   суспільні
відносини  з  володіння,  користування  і  розпорядження  майном.   Правовою
основою  закріплення  права  власності  в  Україні  є  Конституція  України,
Цивільний кодекс України, Закон України "Про власність" та інші  законодавчі
й нормативні акти. У  суб'єктивному  аспекті  право  власності  являє  собою
сукупність повноважень власника з володіння,  користування  і  розпорядження
майном. Володіння — фактична наявність речі в господарстві власника та  його
можливість впливати на  неї  безпосередньо.  Володіння  може  бути  законним
(наприклад, наявність в  особи  речі  за  правом  власності)  та  незаконним
(скажімо,  володіння  майном,   добутим   злочинними   діями,   привласнення
знахідки). Незаконне володіння поділяється на добросовісне  (коли  особа  не
знала і не могла знати про те, що володіє  чужим  майном)  і  недобросовісне
(коли особа знала чи повинна була знати про  те,  що  володіння  незаконне).
Користування — право вилучати з речей їхні корисні  властивості  (наприклад,
обробляти землю та отримувати врожай, вживати  продукти  харчування,  носити
одяг і взуття). Розпорядження — право визначати юридичну або  фактичну  долю
майна (наприклад, продавати, дарувати, обмінювати,  переробляти,  заповідати
тощо). Сукупність зазначених повноважень в особи дають підстави  вважати  її
власником відповідного майна.

Підстави виникнення та припинення права власності
Право  собственности  возникает  на  основании  норм  права  и  при  наличии
оснований приобретения  этого  права.  Их  регулирование  в  праве  отражает
стремление облегчить всем частным владельцам  доказывание  и  защиту  своего
права  в  хозяйственном  обращении.  Правовому  регулированию   подвергается
широкий круг юридических оснований приобретения  собственности,  разделяемые
на первоначальные и производные  средства.  Под  первоначальными  имеются  в
виду такие способы,  при  которых  право  собственности  возникает  впервые,
поскольку объект не  находился  раньше  в  чьи-либо  собственности  К  таким
юридическим  способам  относятся  производство  вещи,   переработка   вещей,
приобретение    плодов    владельцами    присвоение     бесхозных     вещей,
приобретательная давность владения. Под  производными  имеют  в  виду  такие
способы, при которых право собственности приобретателя возникает в силу  его
перехода от предыдущего  владельца,  т.е.  в  порядке  правопреемственности.
Этот переход права осуществляется в большинстве случаев по воле  предыдущего
владельца.  Произодными  способами  приобретения   собственности   по   воле
правопредшественника  являются  договор  и   односторонние   соглашения.   К
способам   приобретения   собственности,   осуществляемым    вопреки    воли
правопредшественника относятся  национализация,  конфискация  и  реквизиция.
Эти последние способы, а также присвоение бесхозного имущества  определяются
только  за   государством.   Классификация   способов   приобретения   права
собственности  на  первичные  и  производные  имеет  важное  юридическое   и
экономическое содержание. Ее юридическое значение состоит  в  том,  что  при
первичных способах, право  собственности  возникает  в  полном  объеме.  При
производных же способах право собственности. Переходит к лицу в том  объеме,
который имел и предыдущий владелец. Из первоначальных  средств  приобретения
права собственности решающее  значение  имеет  материальное  производство  —
образование права собственности на вещь, полученную  вследствие  переработки
чужих материалов, когда тот, кто перерабатывает,  совершает  соответствующие
действия  без  согласования  с  владельцем   материала.   Вопрос   о   праве
собственности в  этом  случае  решается  на  основании  измерения  стоимости
материала и работы Под приобретением плодов имеется в виду  право  владельца
плодоносящей  вещи  на  ее  «плоды»,  к  которым  относят  приносимые  вещью
естественные продукты, например, приплод скота, урожай  сельскохозяйственных
культур и др., или приносимые вещью вследствие ее использования  юридические
плоды  —  прибыль,  как,  например,  арендная   плата   и   др.   результаты
строительства, насаждения и других работ, совершенных на  участке  владельца
и неразрывно связанных  с  ним,  считаются  «соединенными»  с  землей,  т.е.
принадлежащими  владельцу  земли  впредь   до   доказательства   противного.
Наиболее частым  случаем  соединения  движимости  с  недвижимостью  является
строительство здания или сооружения владельцем участка из  чужих  материалов
или  строительство  здания  или  сооружения  на  чужом  участке   владельцем
материала Здание  рассматривается  тогда  как  часть  земельного  участка  и
поступает в собственность  ее  владельца.  При  соединении  подвижных  вещей
владельцем  становится  лицо,  которое  является   владельцем   главной   из
соединяемых частей.

Право державної власності
Государственная собственность, составляет  основу  экономики  Украины.  Даже
после   проведения   приватизации   ее   удельный   вес   будет   достаточно
значительным.  К  государственной  собственности   в   Украине   принадлежат
общегосударственная   (республиканская)   собственность   и    собственность
административно-территориальных   единиц    (коммунальная    собственность).
Субъектом права общегосударственной  собственности  является  государство  в
лице Верховной Рады Украины.  Субъектами  права  коммунальной  собственности
являются  административно-территориальные  единицы  в  лице  территориальных
общин сел, поселков и городов, а также объекты их совместной  собственности,
пребывающей  в  управлении  районных   и   областных   Советов.   Управление
государственным имуществом от имени  народа;  осуществляют,  соответственно,
Верховная Рада Украины и  местные  органы  самоуправления,  а  также  органы
исполнительной власти. Согласно действующему законодательству полномочия  по
управлению государственным  имуществом,  находящимся  в  общегосударственной
собственности, возложены  на  правительство  —  Кабинет  Министров  Украины.
Кабинет Министров  Украины  возложил  осуществление  функции  по  управлению
обозначенным имуществом на министерства и другие  подведомственные  Кабинету
Министров   Украины   органы    государственной    исполнительной    власти.
Государственные органы уполномочены  управлять  государственным  имуществом,
решают вопросы создания предприятий и  определения  целей  их  деятельности,
реорганизации  и  ликвидации,  осуществляют   контроль   за   эффективностью
использования и сохранностью доверенного  им  государственного  имущества  и
другие  правомочия  в  соответствии  с  законодательными   актами   Украины.
Общегосударственную собственность составляют:  Земля;  имущество,  оборонные
объекты; энергетическая  система;  системы  транспорта  общего  пользования,
связи  и  информации  средства  республиканского  бюджета;   республиканский
национальный банк  республиканские  резервные,  страховые  и  другие  фонды;
имущество высших и средних специальных заведений; имущество  государственных
предприятий;  или.  Другое  имущество,  составляющее   материальную   основу
суверенитета  Украины  и  обеспечивающие  ее  экономическое   и   социальное
развитие. Объектами права  коммунальной  собственности  является  имущество,
обеспечивающее деятельность соответствующих  Советов  и  образовываемых  ими
органов; средства местных бюджетов, государственный жилищный  фонд,  объекты
жилищно-коммунального хозяйства; имущество заведений народного  образования,
культуры,  здравоохранения,  торговли,  бытового   обслуживания;   имущество
предприятий; местные энергетические  системы,  транспорт,  системы  связи  и
информации Государство  и  его  административно-территориальные  единицы  не
отвечают по обязательствам друг друга.

Право приватної власності
Собственность, принадлежащая физическим лицам,  представляет  собой  частную
собственность.  Частная  собственность  —  это   одна   из   основных   форм
собственности, непосредственно связанная с правами человека и  существует  в
Украине наряду с государственной  и  другими  формами  собственности.  Право
частной  собственности  решается  в  Основном  Законе  сквозь  призму   прав
человека. Право частной собственности  —  это  совокупность  правовых  норм,
закрепляющих  право   человека   владеть,   пользоваться   и   распоряжаться
принадлежащим ему имуществом, другими материальными благами  и  результатами
интеллектуальной деятельности. Субъектом права частной  собственности  может
быть «каждый», что обозначает каждый человек, физическое  лицо,  к  которому
относятся граждане Украины,  граждане  иностранного  государства,  лица  без
гражданства, а также созданное гражданами юридическое лицо.  Объектом  права
собственности выступают имущество (вещи), природные ресурсы,  которые  могут
быть  в  гражданском  обращении,  а   также   результаты   интеллектуальной,
творческой деятельности,  в  том  числе  произведения  науки,  литературы  и
искусства,  изобретения,  другие  результаты  интеллектуальной,   творческой
деятельности.  Для  удовлетворения   своих   потребностей   граждане   могут
пользоваться объектами права государственной и коммунальной собственности  в
соответствии  с  законом,  Конституция  Украины,   другое   законодательство
обеспечивают гарантию права частной собственности,  которое  провозглашается
нерушимым. Никто не  может  быть  противоправно  лишен  права  собственности
граждан и созданных ими негосударственных юридических лиц. Важной  гарантией
права частной  собственности  является  конституционное  закрепление,  когда
«принудительное  отчуждение  объектов  частной  собственности   может   быть
применено  только  как  исключение  по  мотивам  общественной  необходимости
Случаи принудительного отчуждения предусматриваются  законом,  в  частности,
Гражданским  кодексом,  Законом  Украины  «О  собственности»,  а  порядок  —
Гражданско-процессуальным  кодексом  Украины.  К  таким  случаям   относится
изъятие имущества у владельца по решению суда при:  обращении  взыскания  на
имущество по обязательствам владельца; отчуждении имущества, которое в  силу
закона не может принадлежать гражданам; отчуждении недвижимости  в  связи  с
изъятием  земельного   участка   для   общественных   потребностей;   выкупе
памятников  истории   и   культуры,   которые   непосредственно   содержатся
владельцем; изъятии имущества в интересах общества в условиях  военного  или
чрезвычайного  положения,  в  частности,  в  случаях  стихийного   бедствия,
аварий,  эпидемий,  эпизоотии,  с  последующей  полной  выплатой   владельцу
стоимости имущества. Владелец  имеет  право  совершать  относительно  своего
имущества  любые  действия,  не  противоречащие  закону.   Всем   владельцам
обеспечиваются равные условия  осуществления  своих  прав.  Но,  осуществляя
свои права, владелец  обязан  не  нарушать  права,  свободы,  достоинство  и
охраняемые законом интересы общества, не ухудшать природное качество  земли,
воды, других объектов природы. При осуществлении  своих  прав  и  выполнении
обязанностей собственник обязан соблюдать моральные устои общества.

Інтелектуальна власність
Исходя  из   особенностей   потребительских   свойств   некоторых   объектов
собственности, источников их происхождения (преимущественно умственный  труд
человека), назначения и использования, законодатель выделяет отдельно  право
интеллектуальной  собственности.  Термин  «интеллектуальная   собственность»
пришел в  правовую  литературу  из  французского  права  и  получил  широкое
международное признание в связи с принятием Конвенции, учредившей  Всемирную
организацию интеллектуальной собственности.  интеллектуальная  собственность
— это все права, возникающие в связи с результатами творческой  деятельности
человека,  а   объекты   правоотношений   —   конкретные   результаты   этой
деятельности. объектами права интеллектуальной  собственности  являются:  1.
Литературные,   художественные   произведения   и    научные    труды.    2.
Исполнительная  деятельность  артистов,  фонограммы  и   радиоперадачи.   3.
Изобретения во всех сферах человеческой деятельности. 4.  Научные  открытия.
5. Промышленные образцы.6. Товарные знаки, знаки обслуживания,  коммерческие
наименования и отметки. Субъекты этого права — граждане, юридические лица  и
государство. В  последнее  время  в  Украине  в  сфере  этих  правоотношений
Верховная Рада Украины приняла законы: «Об  охране  прав  на  изобретения  и
полезные модели», «Об охране прав на промышленные образцы», «Об охране  прав
на знаки для товаров и услуг», «Об авторских и смежных правах»,  которые  не
только определяют содержание использованных в законах сроков, понятий, но  и
всесторонне  регулируют  правовой  режим  отмеченных  объектов  промышленной
собственности. В то же время подтверждается общая норма,  в  соответствии  с
которой, если международным договором  Украины  установлены  другие  правила
чем  те,  что  предусмотрены  законодательством  Украины   об   изобретениях
(полезные  модели),  то  применяются  правила  международного  договора.   К
изобретению следует относить результаты творческой деятельности  человека  в
любой отрасли технологии, к промышленному  образцу  —  результат  творческой
деятельности человека в отрасли художественного конструирования.  Субъектами
права собственности на изобретение, полезную модель,  промышленный  образец,
другие  объекты,  относящиеся  к   категории   промышленной   собственности,
являются не только граждане Украины,  но  и  иностранные  лица  и  лица  без
гражданства.  Объектом  изобретения   может   быть   продукт   (устройство),
вещество, культура клетки растения и животного, а также способ их  создания.
Объектом полезной модели — конструктивное  выполнение  устройства,  объектом
промышленного образца — форма,  рисунок  или  раскраска  или  их  сочетание,
определяющее  внешний  вид  промышленного  изделия  и  предназначенное   для
удовлетворения  эстетических  и  эргономичных   потребностей   потребителей.
Правовая  охрана  изобретения,  полезной  модели  и  промышленного   образца
предоставляется  в  том  случае,  когда  они  не  противоречат  общественным
интересам, принципам гуманности  и  морали  и  отвечают  условиям  патентной
состоятельности. Если речь идет  об  изобретении,  то  оно  будет  «признано
патентно-состоятельным, если будет  отвечать  трем  условиям  (будет  новым,
будет иметь изобретательский уровень и будет промышленно  пригодным),  тогда
как для признания патентной состоятельности полезной модели и  промышленного
образца достаточно двух условий — новизны и промышленной пригодности.  Право
собственности на изобретение, полезную модель и промышленный образец  должно
быть  засвидетельствовано  патентом,  который  выдается   специализированным
государственным ведомством — Государственным комитетом Украины  по  вопросам
интеллектуальной собственности (Госпатентом Украины).

Захист права власності
Захист права власності здійснюється всією правовою системою  держави.  Чинне
законодавство визначає основні способи  захисту  права  власності,  до  яких
належать такі: відшкодування збитків, учинених порушенням  права  власності;
усунення порушень права власності, що  не  пов'язані  з  утратою  володіння;
витребування  майна  з  чужого  незаконного  володіння.  Держава   покликана
забезпечувати  всім  власникам  рівні  умови  захисту  права  власності,  що
здійснюється в  позовному  порядку  судом,  арбітражним  судом,  третейським
судом, а у  випадках,  передбачених  законодавством,  —  також  товариськими
судами,  професійними  спілками  та  іншими  громадськими  об'єднаннями  Для
захисту права власності  застосовуються  майново-правові  та  зобов'язально-
правові позови. До майново-правових відносять:  віндикаційний  позов,  тобто
витребування майна; негаторний позов,  тобто  повернення  або  відшкодування
всіх доходів, що були або могли бути здобуті за  час  незаконного  володіння
майном. Що ж до зобов'язально-правових способів захисту права власності,  то
вони, здебільшого, засновані на договорах, але можуть  бути  пов'язані  і  з
позадоговірними зобов'язаннями. До них відносять позови:  про  відшкодування
збитків; про повернення речей, відданих у користування за  договором,  і  т.
ін. Власник не може бути позбавлений права власності  на  його  майно,  крім
випадків, передбачених чинним законодавством.  Зокрема,  власник  може  бути
позбавлений права власності в таких випадках: у разі звернення стягнення  на
майно власниказа зобов'язаннями,   передбаченими    законодавством;  у  разі
настання  надзвичайних  обставин  (стихійного  лиха,  епідемій,   епізоотій,
аварій тощо) за рішенням органів державної влади в інтересах  суспільства  у
власника може  бути  вилучено  майно  в  порядку  і  за  умов,  установлених
законодавством  України  з  виплатою  його  вартості;  в   інших   випадках,
передбачених чинним законодавством  України,  майно  може  бути  вилучене  у
власника за рішенням чи вироком суду як санкція за вчинення  правопорушення.
Якщо  право  власності  примусово  припинене  законодавчим  актом   України,
держава відшкодовує власникові завдані збитки в  повному  обсязі  відповідно
до реальної вартості майна на момент  припинення  права  власності,  в  тому
числі нестримані доходи. Власник може вимагати усунення  будь-яких  порушень
його права і повернення його майна з чужого незаконного  володіння  протягом
трирічної позовної давності.

Поняття та види цивільно-правових угод
Угода є основною підставою виникнення зобов'язань;  вона  установлює   певні
суб'єктивні  права і суб'єктивні обов'язки для сторін, що її  уклали.  Угоду
можна  визначити  як  договір  двох  або  декількох  осіб,   спрямовану   на
встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин.  Предметом  угоди
завжди є певна дія, але ця дія може бути тільки правомірною. Якщо  предметом
буде неправомірна дія, тобто незаконна, то така угода визнається  недійсною.
Угода  вважається  дійсною  за  дотримання  таких  умов:   законності   дії;
волевиявлення сторін; дотримання встановленої законом форми  угоди;  правота
дієздатності  сторін.  Головним  елементом  кожної  угоди  є  воля   сторін,
спрямована на досягнення певної мети, яка не  суперечить  законові.  Змістом
будь-якої угоди є права та обов'язки сторін, установлені  ним.  Зміст  будь-
якої  угоди  характеризується  її  умовами.  Прийнято  розрізняти   істотні,
звичайні та випадкові умови угоди. Істотними є ті умови  угоди,  що  визнані
такими за законом або необхідні для договорів цього виду,  а  також  усі  ті
умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін  має  бути  досягнуто  згоди  До
звичайних умов відносять ті,  які  самі  по  собі  передбачаються,  скажімо,
місце виконання договору. Ці умови не обов'язково повинні бути  включені  до
угоди. Випадковими визначаються такі умови  угоди,  які  зазвичай  у  угодах
такого  виду  не  передбачаються,  але  можуть  бути  встановлені  договіром
сторін. У угоді може бути зафіксовано волю однієї,  двох  чи  кількох  осіб.
Угоди,   що   базуються   на   волевиявленні   однієї   особи,   називаються
односторонніми (приміром, заповіт, відмова від прийняття спадщини. Угоди,  в
яких виявлено волю двох осіб, називаються двосторонніми (наприклад,  договір
купівлі-продажу, оренди і т. ін.). Угоди, в яких беруть участь більш як  дві
особи,  називаються  багатосторонніми  договір  про  сумісну  діяльність  із
спорудження житла, будівництва  шляхів,  шкіл  і  под.).  Розрізняють  угоди
реальні  й  консенсуальні.  Реальні  угоди  вважаються   укладеними,   тобто
набувають юридичного значення лише з моменту  фактичного  здійснення  певних
дій (скажімо, договір  позики  слід  уважати  укладеним,  коли  позикодавець
передав позичальникові певну суму грошей).  Консенсуальні  угоди  вважаються
укладеними і набувають юридичного значення  з  моменту  досягнення  угоди  з
основних умов договору (наприклад, купівля-продаж, найом, підряд  тощо).  За
формою угоди можуть  бути  усними  й  письмовими.  Письмові,  своєю  чергою,
поділяються на прості й нотаріально засвідчені. У  процесі  укладення  угоди
розрізняють дві стадії: пропозицію укласти  угоду  і  прийняття  пропозиції.
Часто сторони самі визначають момент набрання угоди  юридичної  сили,  тобто
момент, із якого угода уважається  укладеною,  про  що  прямо  зазначають  в
угоді — угода набирає чинності з  такого-то  дня  місяця  і  року.  В  інших
випадках момент  укладення  угоди  визначає  закон.  Момент  набрання  угоди
чинності має важливе значення,  оскільки  з  цим  моментом  пов'язані  певні
юридичні наслідки — перехід права власності  до  покупця,  ризик  випадкової
загибелі речі та ін.

Підстави визначення угод недісними
Недействительными соглашениями являются действия граждан и организаций  хотя
и направленные на приобретение, изменение или прекращение  гражданских  прав
и обязанностей, но не создающие для них этих  юридических  последствий,  как
явно  противоречащие  действующим  гражданским   законам.   Недействительным
является  соглашение,  не  отвечающее  требованиям  закона.  К  соглашениям,
которые определяются  недействительными  в  связи  с  нарушением  требований
закона,    принадлежат:    соглашения,    направленные    на     ограничение
правоспособности или дееспособности; кредитование одной  организации  другой
в натуральной или денежной форме;  доверенность,  в  которой  не  обозначена
дата ее составления; соглашения сторон об изменении сроков исковой  давности
и порядка их исчисления. Недействительным является  соглашение,  заключенное
юридическим лицом, противоречащее  уставным  целям  ее  деятельности.  Такие
соглашения  называются  противоуставными.  В  соответствии   с   Гражданским
кодексом  недействительным  является  соглашение,  заключенное  гражданином,
признанным недееспособным по  душевной  болезни  или  слабоумию.  Гражданин,
признанный судом недееспособным, не может сам заключать соглашение, ибо  для
его  действительности   необходимо   сознательное   волеизъявление   сторон.
Соглашение,   заключенное   вследствие   мошенничества,   насилия,   угрозы,
злоумышленного соглашения представителя одной стороны со второй стороной,  а
также  соглашение,  которое  гражданин  был  вынужден  заключить  на   очень
невыгодных для себя  условиях  вследствие  стечения  тяжелых  обстоятельств,
может быть признано недействительным  по  иску  пострадавшего  или  по  иску
государственной  или  общественной  организации.  Мошенничеством   считается
сознательное сообщение недостоверных  фактов  или  умалчивание  об  истинных
фактах. Насилие — это такое физическое воздействие  на  гражданина,  которое
принуждает заключить определенное соглашение. Оно  заключается  в  нанесении
ударов и побоев,  причинении  телесных  повреждении.  Угроза  заключается  в
психическом влиянии на лицо с целью  заставить  его  заключить  определенное
соглашение под страхом применения насилия. Стечение тяжких  обстоятельств  —
это  наличие  крайнего  материального  затруднения,  вызванного   различными
причинами.   Согласно   Гражданскому   кодексу   недействительным   является
соглашение,  заключенное  без  намерения  создать  юридические  последствия.
Сомнительное   соглашение   заключается   без    реального    экономического
содержания, не отвечает действительности  и  существует  только  на  бумаге.
Гражданское  законодательство  Украины  также  предусматривает   соглашения,
которые имеют такой признак, как степень недействительности.  Соответственно
различают   соглашения:   абсолютно   недействительные,    или    ничтожные;
относительно недействительные, или оспоримые.  Ничтожные  соглашения  бывают
следующих видов: а)заключенные с нарушением  обязательной  нотариальной  или
простой письменной формы; б)заключенные несовершеннолетними,  не  достигшими
15   лет;    в)заключенные    гражданами,    признанными    недееспособными;
г)заключенные с целью,  противоречащей  интересам  государства  и  общества;
д)соглашения юридических лиц,  противоречащие  их  целям;  е)сомнительные  и
притворные соглашения.  К  оспаримым  принадлежат  соглашения,  заключенные:
а)несовершеннолетними  от  15  до  18  лет;  б)гражданами,  ограниченными  в
дееспособности   вследствие   злоупотребления   спиртными   напитками    или
наркотическими веществами; в)гражданами,  не  способными  понимать  значение
своих действий; г)вследствие ошибки;  д)вследствие  мошенничества,  насилия,
угрозы, злоумышленного соглашения представителя одной стороны со второй

Поняття та елементи зобов’язань
Зобов'язання являє собою таке правовідношення, згідно з  яким  одна  сторона
(боржник) зобов'язана вчинити на користь  іншої  сторони  (кредитора)  певну
дію (передати майно, виконати роботу, сплатити гроші  тощо)  або  утриматися
від певної дії, а кредитор має право вимагати від  боржника  виконання  його
обов'язку.  Зобов'язання  складається  з  суб'єктів,  об'єктів   і   змісту.
Суб'єктами  зобов'язання  є  кредитор,  тобто  особа,  якій  належить  право
вимоги, і боржник-особа, яка несе  обов'язок,  що  відповідає  праву  вимоги
кредитора.  Об'єкти  зобов'язань  —  відповідні  дії,  на  реалізацію   яких
спрямовано права та обов'язки суб'єктів (скажімо, передача майна,  виконання
роботи, сплата грошей тощо). Зміст  зобов'язання  становлять  права,  вимоги
кредитора та обов'язки  боржника.  При  цьому  зобов'язання  спрямовані  на:
передачу майна виконання робіт на  підставі  договорів  підряду,  побутового
замовлення,  підряду  на  капітальне  будівництво,  договорів  про   сумісну
діяльність; надання послуг на підставі договорів перевезень  покриття  шкоди
Зобов'язання  виникають  із  таких  підстав:  за  договорами,  передбаченими
законодавством; за договорами, непередбаченими законом, але  такими,  що  не
протирічать йому; за адміністративними актами;  внаслідок  заподіяння  шкоди
іншій  особі  через  інші  дії  громадян  та  організацій;  через  події,  з
настанням яких закон пов'язує виникнення цивільно-правових наслідків.

Зобов’язання, виникаючи із заподіяння шкоди
Одним из оснований возникновения обязатепьств, в соответствии со ст. 440  ГК
Украины, принесение щерба другому лицу. Этот вид  обязательств  возникает  с
неправомерных  актов,  т.е.  противоправное,  виновное   принесение   ущерба
делектно-способным   лицом.   Обязательства   причинения   ущерба   называют
делектными.   Причинение   ущерба   другому   лицу   не   всегда   порождает
депектноспособное обязательство. Оно возникает,  где  приминитель  ущерба  и
потерпевший не были между собой а обязательных отношениях или  ущерб  возник
независимо  от  существующих   между   сторонами   обязательных   отношений.
Делектное обязательство  обязательство,  в  котором  лицо,  которое  виновно
причинило ущерб личности гражданина или его  собственности  или  неправдивых
организации.  Субъектами  делектных  обязательств  могут   быть   какие-либо
участники гражданских отношении Их называют кредитором и должником  Кредитор
- лицо,  которое  причинило  -ущерб  (потерпевший).  ДОЛЖНИК-  лицо  которое
отвечает  за  причиненный   ущерб.   Содержание   делектного   обязательства
доставляют  право  кредитора  и  обязанность  должника.  Во  многих  случаях
основанием  возникновения  обязательства   служат   неправомерные   действия
физических  и  юридических  лиц,  с  которыми  закон  связывает  наступление
обязательственно-правовых последствий. Примером таких  действий  могут  быть
уничтожение, повреждение или присвоение чужого имущества, причинение  ущерба
здоровью   гражданина,   повлекшее   за   собой   негативные   имущественные
последствия  для  пострадавшего,   завладение   находкой,   безосновательное
приобретение или сохранение имущества. В силу  этих  неправомерных  действий
лицо, их совершившее,  обязано  возместить  причиненные  убытки,  возвратить
присвоенное  чужое  имущество.  Здесь  факт   причинения   ущерба   является
основанием  возникновения  внедоговорного  (независимо  и  кроме   договора)
обязательства.  Оно  называется   обязательством,   возникающим   вследствие
причинения ущерба в соответствии с Гражданским Кодексом Украины.

Припинення зобов’язань
Згідно з Цивільним кодексом України зобов'язання  припиняються:  виконанням;
зарахуванням; якщо боржник і  кредитор  —  одна  особа;  за  угодою  сторін;
унаслідок зміни плану; за неможливістю виконання; зі смертю громадянина  або
з  ліквідацією  юридичної  особи.  Зобов'язання   припиняється   виконанням,
проведеним  як  належить.  Якщо  боржник  видав  кредиторові  в  посвідчення
зобов'язання борговий документ, то  кредитор,  приймаючи  виконання,  мусить
повернути цей документ, а в разі неможливості повернення — зазначити про  це
в розписці, що  ним  видається.  Розписка  може  бути  замінена  написом  на
борговому документі, що  повертається.  Знаходження  боргового  документа  у
боржника посвідчує припинення зобов'язання,  поки  не  доведено  іншого.  За
відмови  кредитора  видати  розписку,  повернути   борговий   документ   або
зазначити  в  розписці  неможливість  його  повернення  боржник  має   право
затримати  виконання.  У  цьому  випадку  кредитор  вважається   таким,   що
прострочив. Зобов'язання  припиняється  зарахуванням  зустрічної  однорідної
вимоги, строк якої  настав  або  строк  якої  не  зазначений  чи  визначений
моментом витребування. Для  зарахування  досить  заяви  однієї  сторони.  Не
допускається  зарахування  вимог:  •  стосовно  яких  минув  строк  позовної
давності;  про  покриття  шкоди,   викликаної   ушкодженням   здоров'я   або
заподіянням смерті; про довічне утримання; в  інших  випадках,  передбачених
законом. Зобов'язання припиняється, якщо боржник і кредитор  —  одна  особа.
Якщо згодом цей збіг припиняється, зобов'язання виникає знову.  Зобов'язання
припиняється  за  угодою  сторін,  зокрема  за  угодою  про  заміну   одного
зобов'язання іншим між тими самими особами. Зобов'язання  між  організаціями
підлягає припиненню  або  зміні  сторонами  в  установленому  порядку,  якщо
підстави,   на   яких   зобов'язання   основане,   змінені   розпорядженням,
обов'язковим для обох  сторін.  Зобов'язання  припиняється  за  неможливістю
виконання,  якщо  вона  спричинена  обставинами,   за   якими   боржник   не
відповідає. Зобов'язання припиняється зі смертю боржника, якщо виконання  не
може  бути   проведено   без   особистої   участі   боржника.   Зобов'язання
припиняється зі смертю кредитора, якщо виконання  провадиться  особисто  для
кредитора.  Зобов'язання  припиняється   з   ліквідацією   юридичної   особи
(боржника або  кредитора).  Законодавством  України  виконання  зобов'язання
ліквідованої юридичної особи може бути покладено на іншу юридичну особу.

Неустойка та її види
Неустойкой (штрафом, пеней) признается определенная  законом  или  договором
(денежная  сумма,  которую  должник  обязан  уплатить  кредитору  в   случае
неисполнения  или  ненадлежащего  исполнения  обязательства.   Неустойка   -
наиболее  распространенный  способ  обеспечения   исполнения   обязательств,
возникающих между юридическими лицами Гражданское право  различает  3  формы
неустойки: 1.Собственно неустойка взыскиваемая с  должника  денежная  сумма,
которая определяется в процентном отношении к  сумме  неисполненного  или  I
ненадлежащие исполненного обязательства. 2.Штраф - определенная законом  или
договором денежная  сумма,  которую  должник  обязан  уплатить  кредитору  в
заранее установленном размере 3.Пеня установленная законом или договором  на
случай  просрочки  I  исполнения  должником  обязательства  денежная  сумма,
которую должник обязан  уплатить  кредитору  а  процентном  отношении.  Виды
неустойки классифицируются зависимости от  оснований  их  подразделения.  По
способам установления  неустойки,  т.е  от  того,  каким  образом  зозникает
обязательство  по  уплате  неустойки,   различают   неустойку   законную   и
договорную.  По  степени  определенности  неустойки  в  законе  может   быть
разделена  на  абсолютно  определенную  и  относительно   определенную.   По
соотношению с убытками неустойка делится на 4 вида:  -  зачетная  неустойка,
которая  является   основным   видом   и   применяется   во   всех   случаях
исключительная неустойка, когда допускается взыскание только  неустойки,  но
не убытка. штрафная неустойка, тогда убытки могут  быть  взысканы  в  полкой
мере сверх неустойки. альтернативная неустойка , когда по  выбору  кредитора
могут быть  взысканы  либо  неустойка,  либо  убытки.  Неустойкою  (штрафом,
пенею) визнається визначена законом або договором грошова сума, яку  боржник
повинен сплатити кредиторові в разі невиконання  або  неналежного  виконання
зобов'язання, зокрема в разі прострочення  виконання.  Неустойкою  (штрафом,
пенею) може забезпечуватися лише дійсна вимога. Кредитор  не  може  вимагати
сплати неустойки (штрафу, пені), якщо боржник не  несе  відповідальності  за
невиконання або неналежне виконання зобов'язання. Якщо  за  невиконання  або
неналежне виконання зобов'язання встановлено  неустойку  (штраф,  пеню),  то
збитки відшкодовуються в частині, не покритій неустойкою  (штрафом,  пенею).
При цьому цивільним законодавством або  договором  можуть  бути  передбачені
випадки: коли допускається стягнення тільки неустойки  (штрафу,  пені),  але
не збитків; коли збитки можуть бути стягнуті в повній сумі  понад  неустойку
(штраф, пеню); коли за вибором кредитора можуть бути стягнуті або  неустойка
(штраф, пеня), або збитки. Коли ж належна до сплати неустойка (штраф,  пеня)
надміру велика порівняно зі збитками кредитора, суд може зменшити  неустойку
(штраф, пеню). Сплата неустойки  (штрафу,  пені),  встановленої  на  випадок
прострочення чи іншого неналежного виконання зобов'язання,  і  відшкодування
збитків,  завданих  неналежним  виконанням,  не  звільняють   боржника   від
виконання зобов'язання в натурі, крім випадків, коли  планове  завдання,  на
якому основане зобов'язання між організаціями, втратило силу.

Поняття та види застави
Залог  -  один  из  наиболее  эффективных  способов  обеспечения  исполнения
обязательств. Залогом называется правоотношение, а  силу  которого  кредитор
(залогодержатель)   имеет   право,   в   случае    невыполнения    должником
обеспеченного залогом обязательства, получить  удовлетворение  от  стоимости
заложенного имущества преимущественно перед  другими  кредиторами.  Сущность
залога  состоит  в  обособлении  должником  конкретного  имущества  в  целях
обеспечения первоочередного удовлетворения его возможных требований
Различают 6 разновидностей залога: 1)ипотеку 2)залог товаров в  обороте  или
в переработке 3)залог имущественных  прав  4)заклад  5)залог  ценных  бумаг.
Предметом  ипотеки  может  быть  имущество,  связанное  с  землей  строение.
сооружение, квартира. Предметом залога товаров  а  обороте  или  переработке
могут быть сырье, полуфабрикаты. Сторонами договора залога (залогодателем  и
залогодержателем) могут быть  физические,  юридические  лица  и  государство
(ст. 11 Закона " О залоге")На випадок  застави  кредитор  (заставоутримувач)
має  право  в  разі  невиконання  боржником  (заставодавцем)   забезпеченого
заставою зобов'язання одержати задоволення  з  вартості  заставленого  майна
переважно перед іншими кредиторами. Застава виникає  завдяки  договорові  чи
законові. Заставою може бути забезпечена дійсна вимога.  Застава  може  мати
місце також щодо вимог, які можуть виникнути в майбутньому, за умови,  що  є
угода сторін про розмір забезпечення заставою таких вимог.

Гарантія та порука – як засіб забезпечення зобов’язань
По договору поручительства поручитель обязывается перед  кредитором  другого
лица отвечать за исполнение последним своего обязательства в  полном  объеме
или в  части.  Перед  кредитором  в  равной  степени  отвечают  как  главный
должник, так и поручитель,  т.е  кредитор  фактически  получает  еще  одного
должника.  Для  обязательства,  обеспеченного   поручительством   характерно
наличие как  минимум  3-х  участников:  кредитора,  должника  и  поручителя.
Возможны обязательства, в которых в качестве поручителя  выступает  не  одно
лицо.  Лица,  совместно  давшие  поручительство  отвечают  перед  кредитором
солидарно, если иное не установлено договором  поручительства.  По  договору
гарантия одна организация  (гарант)  принимает  на  себя  обязанность  нести
имущественную  ответственность  I  перед  кредитором  другой  в  обеспечение
погашения задолженности. Гарантия имеет черты  сходства  с  поручительством.
Как и в поручительстве, здесь участвуют 3 лица: кредитор, должник и  гарант,
который обязуется погасить  за  счет  своих  средств  денежный  долг  вместо
должника  перед  кредитором  в  случае  отсутствия  у  должника  собственных
средств.  Но  в   отличии   от   поручительства   при   гарантии   наступает
субсидиарная, я не солидарная ответственность  гаранта.  Как  особый  способ
обеспечения исполнения обязательств  гарантия  может  иметь  место  лишь  во
взаимоотношениях  между  организациями.   За   договором   поруки   поручник
зобов'язується перед кредитором іншої особи  відповідати  за  виконання  нею
свого  зобов'язання  в  повному  обсязі   або   в   частині.   Порука   може
забезпечувати лише дійсну  вимогу.  Договір  поруки  має  бути  укладений  у
письмовій формі. Недодержання письмової  форми  тягне  недійсність  договору
поруки. Порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання,  а
також  коли  кредитор  протягом  трьох  місяців  од  дня   настання   строку
зобов'язання  не  пред'явить  позову  до  поручника.  Якщо  строк  виконання
зобов'язання не зазначено або визначено моментом вимоги, то  за  відсутності
іншої угоди відповідальність поручника припиняється після закінчення  одного
року від дня укладення договору поруки.  Коли  зобов'язання  виникають  щодо
погашення заборгованості між організаціями, способом забезпечення  виконання
зобов'язання може виступати  гарантія,  що  видається  іншими  організаціями
стосовно забезпечення його виконання.  При  цьому  на  гарантію  поширюються
правила щодо встановлення та припинення поруки,  якщо  інше  не  встановлено
законодавством.

Позовна давність
Исковая  давность  —  это  сроки,  предоставленные  правомочному  лицу   для
обращения  к  компетентным  государственным  учреждениям  с  требованием   о
принудительном осуществлении и защите своего права. Следовательно,  согласно
гражданскому законодательству  Украины  исковая  давность  определяется  как
срок для защиты права по иску лица, право которого нарушено. Название  этого
срока указывает на то, что защита осуществляется путем  подачи  иска  в  суд
или  арбитражный  суд.  Полная  форма  является   основной   формой   защиты
гражданских прав граждан в суде, арбитражном и третейском  судах.  Нормы  об
исковой давности  распространяются  на  гражданские  правоотношения,  в  том
числе и на возникающие с  участием  государства,  как  субъекта  гражданских
прав. Но есть исключения  в  соответствии  с  гражданским  законодательством
Украины,  когда  исковая  давность  не  распространяется:  1.На   требования
вкладчиков  о  выдаче  вкладов,  внесенных  в  сберегательный   банк.   2.На
требования,  вытекающие  из  нарушения  личных  неимущественных  прав.  3.На
требования о возмещении ущерба причиненного жизни или  здоровью  гражданина.
Однако требования удовлетворяются не более чем за три  года,  предшествующих
предъявлению  иска.  Отсутствие  сроков  давности  является  гарантией   для
потерпевших.  Институт  исковой  давности  должен  содействовать  ликвидации
неустойчивости  (непостоянства),   неопределенности   в   отношениях   между
участниками гражданского оборота. Исковая давность  в  определенной  степени
облегчает рассматривание спора в суде, арбитраже и третейском суде.  Исковая
давность способствует укреплению договорной дисциплины, поскольку  вынуждает
участников гражданского оборота своевременно осуществлять  принадлежащие  им
гражданские  права  и  вынуждать   своих   контрагентов   к   своевременному
выполнению своих обязательств.

Договір купівлі-продажц
Договір купівлі-продажу є одним із найпоширеніших договорів, що  укладаються
як фізичними, так і юридичними особами. Договір купівлі-продажу — це  угода,
за якою продавець зобов'язується передати майно  у  власність  покупцеві,  а
покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити  за  нього  певну  грошову
суму. Двосторонній характер купівлі-продажу обумовлює взаємне  виникнення  у
кожної зі сторін прав  та  обов'язків.  Зокрема,  укладаючи  такий  договір,
продавець бере на себе обов'язок передати покупцеві  певну  річ  і  водночас
набуває права вимагати її оплати, а покупець, зобов'язаний здійснити  оплату
придбаної речі та водночас набуває права вимагати від покупця  її  передачі.
Згідно з  цивільним  законодавством  сторонами  в  договорі  купівлі-продажу
виступають продавець і покупець. Істотними умовами цього  договору  є  умови
про предмет і ціну. Доки сторони не дійдуть згоди щодо цих умов, договір  не
може вважатися укладеним, Предметом  договору  купівлі-продажу  можуть  бути
окремі речі або їх сукупність, а також певні зобов'язальні права,  пов'язані
з можливістю реалізації зафіксованих у них повноважень на можливе  отримання
майнових  вигод  предметом   цього   договору   не   можуть   бути   боргові
зобов'язання, авторські права. Відповідно до цивільного законодавства  форма
договору купівлі-продажу визначається характером і вартістю товару, а  також
часом виконання договору. Договори, що виконуються в  момент  їх  укладення,
можуть бути укладені і в усній формі. Якщо  договір  виконуватиметься  після
його укладення, то  його  належить  укласти  в  письмовій  формі,  а  окремі
договори потребують нотаріального посвідчення. Якщо продавець  на  порушення
договору не передає покупцеві  продану  річ,  покупець  має  право  вимагати
передачі йому проданої речі та відшкодування збитків або  ж  відмовитись  од
виконання договору і вимагати відшкодування збитків. У разі відмови  покупця
на порушення договору прийняти куплену річ або заплатити за неї  встановлену
ціну продавець має право вимагати прийняття речі  покупцем  і  оплати  ціни,
відшкодування  збитків  або  ж  відмовитися   від   договору   та   вимагати
відшкодування  збитків.  Якість  проданої  речі   має   відповідати   умовам
договору, а за відсутності  вказівок  у  договорі  —  вимогам,  що  звичайно
ставляться. Покупець, якому продано річ неналежної якості, якщо її  вади  не
було  застережено  продавцем,  має  право  вимагати:  заміни  речі  належної
якості; відповідного зменшення купівельної ціни; безоплатного  усунення  вад
речі продавцем чи відшкодування витрат покупця на їх виправлення; заміни  на
такий самий товар іншої  моделі  з  відповідним  перерахуванням  купівельної
ціни; розірвання договору  з  відшкодуванням  покупцеві  збитків.  Якщо  для
речей, що продаються через роздрібні  торговельні  організації,  встановлено
гарантійні строки, ці  строки  обчислюються  від  дня  роздрібного  продажу.
Покупець протягом гарантійного строку може пред'явити  продавцеві  претензію
з приводу проданої речі, що перешкоджають її нормальному використанню.

Поняття та джерела земельного права
Земельне право —  галузь  права,  що  регулює  земельні  відносини  з  метою
забезпечення  раціонального  використання   земель,   створення   умов   для
підвищення їхньої ефективності, охорони  прав  організацій  та  громадян  як
землевласників і землекористувачів. Отже,  предметом  правового  регулювання
земельного права є відносини  з  володіння,  користування  та  розпорядження
земельними ресурсами, а також із їх  охорони  і  раціонального  використання
Земельне право — комплексна галузь права України, адже її  основу  складають
норми цивільного права, органічно пов'язані з нормами  адміністративного  та
екологічного  права.  Головними  джерелами  земельного  права  слід  визнати
Конституцію України, Земельний  і  Цивільний  кодекси.  Земля,  є  об'єктами
права  власності  Українського  народу.  Стаття   14.   Земля   є   основним
національним  багатством,  що  перебуває  під  особливою  охороною  держави.
Загальна характеристика Земельного кодексу - було прийнято 13  березня  1992
р. Він установлює,  що  завданням  земельного  законодавства  є  регулювання
земельних відносин із метою створення умов  для  раціонального  використання
та охорони земель, рівноправного розвитку всіх форм  власності  на  землю  і
господарювання, збереження  та  відтворення  родючості  грунтів,  поліпшення
природного  середовища,  охорони  прав  громадян,  підприємств,  установ  та
організацій на землю.

Оренда землі
У тимчасове  користування  на  умовах  оренди  земля  надається:  громадянам
України; підприємствам, установам та організаціям;  громадським  об'єднанням
і релігійним організаціям; спільним підприємствам;  міжнародним  об'єднанням
та  організаціям  за  участю  українських  та  іноземних  юридичних  осіб  і
громадян;  підприємствам,  що  повністю   належать   іноземним   інвесторам;
іноземним державам; міжнародним організаціям; іноземним юридичним особам  та
особам без громадянства. Орендодавцями землі є  сільські,  селищні,  міські,
районні ради народних депутатів і власники землі. Земля  може  надаватися  в
оренду в короткострокове користування до  3  років  (для  випасання  худоби,
сінокосіння, городництва, державних і громадських потреб)  та  довгострокове
— до 50 років. Умови використання землі, строки її  використання,  плата  за
оренду землі визначаються за угодою  сторін  та  обумовлюються  в  договорі.
Після закінчення строку  оренди  землі  орендатор  має  переважне  право  на
відновлення    договору.     А     ще     орендарі     земельних     ділянок
сільськогосподарського  призначення  мають  переважне  право  на   одержання
орендованих земельних ділянок у приватну  власність.  Громадяни,  які  мають
земельні ділянки у власності, мають право надавати їх  в  оренду  без  зміни
цільового  призначення  на  строк  до  трьох  років,  а  в  разі  тимчасової
непрацездатності,  призову  на  дійсну  військову  службу  до  Збройних  Сил
України,  вступу  до  навчального  закладу  —  до  п'яти   років.   У   разі
успадкування  земельної  ділянки  неповнолітніми  допускається  надання  цих
ділянок в оренду під контролем місцевих рад народних депутатів на  строк  до
досягнення неповнолітнім спадкоємцем повноліття.

Поняття та джерела трудового парва
Життя людини  в  суспільстві  тісно  пов'язане  з  її  трудовою  діяльністю,
спрямованою загалом на отримання й використання матеріальних  благ.  трудове
право — окрема галузь права України, яка регулює відносини, що  виникають  у
процесі  реалізації  особою  права  на  працю.  Трудове  право  являє  собою
внутрішньо єдину, цілісну систему загальнообов'язкових правил поведінки,  що
регулюють  трудові,  а  також  деякі  інші,  тісно  зв'язані  з   трудовими,
відносини  найманих  працівників.  Трудове   право   є   стабільною,   давно
сформованою галуззю права зі  своєю  величезною  нормативною  базою,  яка  й
визначає основне джерело трудового права — нормативно-правові акти.  До  них
відносять Конституцію України, Закони України  "Про  зайнятість  населення",
"Про колективні договори і угоди", "Про охорону  праці",  ,  Кодекс  законів
про  працю,  "Про  відпустки",  "Про  встановлення  величини  вартості  межі
малозабезпеченості та розміру мінімальної заробітної  плати",  "Про  порядок
вирішення колективних  трудових  спорів  (конфліктів)"  та  інші,  Особливим
джерелом трудового права є міжнародні  договори.  Перелік  джерел  трудового
права цими актами не закінчується. У трудових колективах також  здійснюється
нормотворча робота —  прийняття  локальних  норм,  до  яких  можна  віднести
Правила  внутрішнього  трудового  розпорядку,  Положення  про   преміювання,
колективні договори, накази. Найвищою  формою  систематизації  законодавства
вважається   кодифікація.   Норми   трудового   права   мають   таку   форму
систематизації — Кодекс законів про працю Він є найзмістовнішим  нормативно-
правовим актом, що регулює трудові  відносини  працівників.  Кодекс  містить
норми,  що  регулюють  завдання,  права  та  обов'язки  учасників   трудових
правовідносин; особливості регулювання праці деяких  категорій  працівників;
закріплює норми про порядок укладання, зміст,  форму  колективних  договорів
між профспілковим комітетом від імені трудового колективу та  власником  або
уповноваженим ним органом та ін.

Зміст та порядок заключеня колективного договору
Порядок укладання колективних договорів І визначається Законом України  "Про
колективні договори і  угоди"  колективний  договір  як  договір,  локальний
нормативний  акт,  що  регулює  виробничі,  трудові  й  соціально-економічні
відносини на підприємстві,  в  установі,  організації.  Колективний  договір
укладається на підприємствах, в  установ  незалежно  від  форм  власності  й
господарювання, які використовують найману працю  і  мають  право  юридичної
особи. Колективний договір укладається між власником  чи  уповноваженим  ним
органом, з однієї сторони, та однією чи кількома  профспілковими  колективом
органами,  а  за  відсутності  таких  органів  —  представниками   трудящих.
Положення колективного договору поширюються на  всіх  працівників  незалежно
від того, чи  є  вони  членами  профспілки.  Колективний  договір  набирають
чинності  від  дня  їх  підписання  представниками  сторін  або   від   дня,
зазначеного в колективному договорі . Вони зберігають чинність у разі  зміни
складу, структури, найменування уповноваженого власником органу,  від  імені
якого  укладено  договір.У  колективному  договорі  встановлюються   взаємні
зобов'язання  сторін  щодо:  змін  в  організації   виробництва   і   праці:
забезпечення  продуктивної   зайнятості;   нормування   та   оплати   праці;
встановлення гарантій, компенсацій, пільг; режиму роботи,  умов  та  охорони
праці; умов регулювання фондів оплати праці.

Поняття та зміст трудового договору
Чинне  законодавство   також   установлює   особливий   порядок   підписання
колективного   договору,    Наприклад,    проект    колективного    договору
обговорюється в трудовому  колективі  та  виноситься  на  розгляд  загальних
зборів. Якщо збори відхилять проект колективного  договору  чи  окремі  його
положення, сторони відновлюють переговори для  пошуку  необхідного  рішення.
Термін цих переговорів не повинен перевищувати 10 днів. Після  цього  проект
у цілому виноситься на розгляд зборів. Після схвалення проекту  колективного
договору загальними зборами він підписується  уповноваженими  представниками
сторін не пізніш як через 5 днів од моменту його  схвалення,  якщо  інше  не
встановлено зборами. Законодавством також  установлено  відповідальність  за
порушення і невиконання колективного договору. Чинне  законодавство  України
визначає  трудовий  договір   як   угоду   між   працівником   і   власником
підприємства, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу,  визначену
цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому  розпорядкові,  а  власник
підприємства, зобов'язується виплачувати  працівникові  заробітну  платню  і
забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи  трудовий  договір
регулює трудові відносини окремого працівника і власника тобто має  характер
тоді як колективний договір. Укладати трудовий  договір  працівник  може  на
одному або водночас на декількох підприємствах,  в  установах,  організаціях
учасником (або стороною) трудових правовідносин   передовсім   можуть   бути
фізичні  особи. Іншою стороною  виступає  власник  підприємства.  Можливість
фізичних осіб брати участь у професійній  трудовій  діяльності  визначається
їхньою правосуб'єктністю, себто здатністю мати й  набувати  певні  права  та
нести юридичні зобов'язання. Визначальним для  виникнення  правосуб'єктності
фізичних  осіб  є   вік.   За   загальним   правилом,   учасником   трудових
правовідносин може бути особа, яка досягла 16-річного віку. Як  виняток,  за
певних умов дозволяється працювати особам із  15-річного  та  учням  із  14-
річного віку Укладаючи трудовий договір, сторони визначають  свої  права  та
обов'язки,  тобто  зміст  трудового  договору.  Права  та  обов'язки  сторін
поділяються  на:  безпосередні,  що  визначаються  сторонами;  похідні,   що
передбачені в законодавстві, котрі, своєю чергою, поділяються  на  необхідні
умови, бездосягнення домовленості, за якими  договір  не  буде  укладено  та
додаткові умови —  випробування  під  час  прийняття  на  роботу,  суміщення
професій,  інші  соціально-побутові  пільги.   Важливою   умовою   укладення
трудового договору є визначення його форми і строків. Трудовий договір  слід
укладати  в  письмовій  формі,  але  дозволяється  і  в  усній.   Додержання
письмової форми обов'язкове у випадках: організованого  набору  працівників;
укладення трудового договору про роботу в районах  з  особливими  природними
географічними і геологічними  умовами  та  умовами  підвищеного  ризику  для
здоров'я; укладення контракту укладення трудового договору з  неповнолітнім;
укладення  працівником  договору  з  релігійною  організацією;   проходження
громадянином альтернативної (невійськової) служби.

Переведення на іншу роботу та його види
При  заключении  трудового  договора  его  сторонами  определяется  трудовая
функция и место работы, которые  относятся  к  основным  условиям  трудового
договора и не могут изменяться в одностороннем порядке.  Изменение  трудовой
функции (специальности, квалификации, должности) или места  работы  является
переводом. Перевод на другую работу это предоставление работнику работы,  не
обусловленной  трудовым  договором  с  изменением  рода  работы  (профессии,
специальности, квалификации, должности) или места  работы.  Законодательство
закрепляет определенные гарантии при переводе работника  на  другую  работу:
недопустимость перевода без согласия работника;  недопустимость  перевода  в
период  временной   нетрудоспособности   работника;   запрет   устанавливать
испытание при переводе на другую работу; недопустимость перевода  на  другую
работу, противопоказанную работнику  по  состоянию  здоровья.  Все  переводы
можно классифицировать: а)по месту работы: перевод на  том  же  предприятии,
учреждении организации, перевод на другое предприятие в  той  же  местности,
перевод в другую местность; б)по срокам перевода:  перевод  на  определенный
срок  (временный  перевод),  перевод  на  неопределенный  срок   (постоянный
перевод); в)по источнику инициативы:  перевод  по  инициативе  собственника,
перевод по инициативе работника, перевод по инициативе третьих лиц,  которые
не являются стороной трудового договора. При всем многообразии  переводы  на
другую работу обладают одной важной чертой  —  смещение  с  прежней  работы.
Перевод всегда  предполагает  смещение  с  прежней  работы  с  одновременным
переходом  на  другую  работу.  Это  означает,   что   работник   продолжает
трудиться, но либо по другой специальности либо по той же  специальности  но
на другом предприятии. Не является переводом (а поэтому не требует  согласия
работника) изменение ведомственной подчиненности  предприятия,  смена  формы
собственности  или  форм   хозяйственной   деятельности,   если   при   этом
сохранились характер  выполняемой  работы,  размер  оплаты  труда  и  другие
существенные условия труда. Перевод на другую работу на том  же  предприятии
а также перевод на  работу  на  другое  предприятие,  допускается  только  с
согласия работника, за исключением временного  перевода.  Временный  перевод
работника  на  другую   работу,   не   обусловленную   трудовым   договором,
допускается только с его согласия. Собственник или уполномоченный  им  орган
имеет право перевести работника сроком до одного месяца  на  другую  работу,
не  обусловленную  трудовым  договором,  без  его  согласия,  если  она   не
противопоказана ему по  состоянию  здоровья,  только  для  предотвращения  и
ликвидации  последствий  стихийного  бедствия,  эпидемий,   производственных
аварий, а также других обстоятельств, которые  ставят  или  могут  поставить
под угрозу  жизнь  и  нормальные  жизненные  условия  людей,  с  оплатой  за
выполненную работу, но не ниже, чем средний заработок по предыдущей  работе.
При этом запрещается временный перевод беременных  женщин,  женщин,  имеющих
ребенка-инвалида или ребенка  в  возрасте  до  шести  лет,  а  также  лиц  в
возрасте до восемнадцати лет без их согласия.

Підстави припинення трудового договору з ініціативи працівника
Припинення  трудових  відносин  за  ініціативою  працівника   ще   називають
звільненням  за  власним  бажанням.  З  метою  належної  організації   праці
підприємств законодавством  передбачено  письмове  попередження  працівником
власника про звільнення за два тижні  до  припинення  трудових  відносин,  У
разі, коли заява працівника про звільнення  з  роботи  за  власним  бажанням
зумовлена  неможливістю  продовжувати  роботу   (переїзд   на   нове   місце
проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу  в  іншу  місцевість;
вступ до навчального закладу; неможливість проживання  в  даній  місцевості,
пітверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до  досягнення
нею 14-річного віку або за дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом  сім'ї
відповідно до медичного висновку або інвалідом І  групи;  вихід  на  пенсію;
прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин),  власник
повинен розірвати трудовий  договір  у  строк,  запропонований  працівником.
Працівник має право у визначений ним строк  розірвати  трудовий  договір  за
власним бажанням, якщо власник не виконує законодавства про  охорону  праці.
Водночас для деякої категорії працівників законодавством  уведено  обмеження
щодо припинення трудового договору в  певний  період  за  власним  бажанням.
Такі  обмеження  поширюються  на  молодих  спеціалістів  протягом   терміну,
визначеного в  направленні  на  роботу  а  також  для  осіб,  засуджених  до
виправних робіт, розірвання молодим спеціалістом угоди  можливе  з  поважних
причин: установлення інвалідності І або II групи, установлення  інвалідності
І  або  II  групи  у  дружини  (чоловіка)  випускника,  одного   з   батьків
випускника; якщо молодий спеціаліст — вагітна жінка;  мати  чи  батько,  які
мають дитину у віці до трьох  років,  або  дитину,  яка  згідно  з  медичним
висновком  потребує  догляду  проходження  чоловіком  (дружиною)  військової
служби (крім строкової), вступу до вищих навчальних закладів  III—IV  рівнів
акредитації  для  випускників  вищих   навчальних   закладів   І—II   рівнів
акредитації. Що ж стосується строкових трудових договорів, то відповідно  до
чинного  законодавства  вони  не  можуть  бути  розірваними  за  ініціативою
працівника, крім деяких випадків. Строковий трудовий  договір  з  ініціативи
працівника може бути розірвано достроково  в  разі  хвороби  працівника  або
його  інвалідності,  які  перешкоджають  виконанню  роботи   за   договором,
порушення власником чи вповноваженим ним органом  законодавства  про  працю,
колективного  або  трудового  договору  та  у  випадках,  на  яких  ми   вже
зупинялися, коли за законодавством не потрібно  попередження  за  два  тижні
про припинення дії трудового договору.

Підстава припинення трудового договору з ініціативи власника
Трудовий договір  може  бути  розірваний  власником  або  уповноваженим  ним
органом лише на загальних або спеціальних підставах.  До  загальних  підстав
відносять  випадки:  змін  в  організації  виробництва  і  праці   виявленої
невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі  внаслідок
недостатньої кваліфікації  або  стану  здоров'я  систематичного  невиконання
працівником без поважних причин обов'язків прогулу,  нез'явлення  на  роботу
протягом  більш   як   чотирьох   місяців   поспіль   внаслідок   тимчасової
непрацездатності поновлення на роботі працівника, який раніше  виконував  цю
роботу; появи на роботі  в  нетверезому  стані,  у  стані  наркотичного  або
токсичного сп'яніння; вчинення за  місцем  роботи  розкрадання  Спеціальними
підставами  розірвання  трудового  договору  вважаються:  одноразове   грубе
порушення трудових обов'язків керівником підприємства,  скоєння  винних  дій
працівника, який безпосередньо  обслуговує  грошові  або  товарні  цінності,
вчинення працівником, який виконує виховні функції,  аморального  проступку,
несумісного з продовженням роботи; якщо  працівника  визнано  таким,  що  не
витримав  випробування.  Окрім  указаних  підстав,   передбачених   Кодексом
законів  про  працю,  правовідносини  деяких  категорій  працівників  можуть
припинятися з інших підстав. Зокрема, Законом України "Про державну  службу"
(ст. 30) визначено, що державна служба припиняється в разі:  порушення  умов
реалізації  права   на   державну   службу,   недотримання   пов'язаних   із
проходженням  державної  служби  вимог,  досягнення   державним   службовцем
граничного віку проходження державної служби (60 років для чоловіків і 55  —
для жінок); виявлення чи виникнення обставин, які перешкоджають  перебуванню
державного службовця на державній службі (визнання в  установленому  порядку
службовця недієздатним; наявність судимості,  відмови  державного  службовця
від прийняття присяги або її  порушення;  неподання  або  подання  державним
службовцем неправдивих відомостей щодо його  доходів.  Особливе  значення  в
разі звільнення працівника за ініціативою  власника  чи  уповноваженого  ним
органу має процедура припинення трудових відносин. Порушення цієї  процедури
у більшості випадків є підставою для поновлення  звільнених  працівників  на
роботі.

Трудовий контракт та сфера його застосування
трудовий  контракт  є   насамперед   різновидом   трудового   договору   між
працівником і роботодавцем,  за  яким  працівник  зобов'язується  виконувати
роботу за  певною  спеціальністю,  кваліфікацією  або  на  певній  посаді  з
підпорядкуванням  внутрішньому  трудовому   розпорядкові,   а   роботодавець
зобов'язується сплачувати  працівникові  заробітну  платню  і  забезпечувати
умови праці. Контракт — це строковий  трудовий  договір,  що  укладається  в
письмовій формі. Контракт є підставою для видання наказу  або  розпорядження
про зарахування на роботу. У контракті  строк  його  дії,  права,  обов'язки
сторін, обсяги роботи, вимоги щодо її  якості,  відповідальність  сторін  (у
тому числі  матеріальна,  моральна),  умови  матеріального  забезпечення  та
організації  праці  працівника,  умови  його  розірвання,   в   тому   числі
дострокового,  умови  вирішення  соціально-по-бутових  проблем  тощо  можуть
установлюватися   угодою   сторін,   законодавством   установлюються   певні
обмеження, передусім для роботодавця — у будь-якому випадку умови  контракту
не повинні погіршувати становище працівника порівняно з  законодавством  про
працю. Якщо  в  контракті  буде  записано  умови,  що  погіршують  становище
працівника, вони визнаються недійсними.  Так,  недійсними  будуть  уважатися
положення контракту щодо встановлення штрафних санкцій до  працівника,  який
належним чином не  виконує  своїх  обов'язків,  передбачених  контрактом.  У
деяких випадках  законодавство  визначає  обов'язкове  укладення  контракту;
зазвичай це  стосується  керівників  підприємств,  установ  та  організацій,
Зокрема,  обов'язково  укладається  контракт  із  керівником   підприємства,
закладу освіти, що  перебуває  в  загальнодержавній  власності,  керівником,
науковим, творчим та іншим  співробітником  національного  закладу  України,
керівником   об'єднань   зв'язку   працівниками   залізничного    транспорту
загального користування. Особливістю контрактного виду трудового договору  є
також умови його розірвання, тобто припинення його дії. По-перше,  поряд  із
загальними підставами  припинення  дії  трудового  договору,  контракт  може
передбачати й інші умови, наприклад, за недотримання  умов  конфіденційності
службової інформації. По-друге, трудовий контракт, як зазначалося раніше,  є
строковим  трудовим  договором,  а  тому  він  не  може  бути  припиненим  з
ініціативи працівника. Винятком із  цього  правила  є  такі  підстави:  коли
заява працівника про звільнення  з  роботи  за  власним  бажанням  зумовлена
неможливістю продовжувати роботу порушення власником або  уповноваженим  ним
органом законодавства про  працю,  колективного  чи  трудового  договору.  В
означених випадках власник або уповноважений  ним  орган  повинен  розірвати
трудовий  контракт  у  строк,  названий  працівником.  Цікавою   особливістю
контракту є й те, що за певних умов він  може  перетворитися  зі  строкового
договору на договір, укладений на невизначений строк.

Обмежена матеріальна відповідальність
Ограниченная  материальная  ответственность,  то  есть   ответственность   в
пределах среднего месячного заработка работника наступает во  всех  случаях,
если   нет   оснований   привлечь   работника,   к    полной    материальной
ответственности. Некоторые случаи ограниченной материальной  ответственности
работников предусмотрены в КЗоТ, в соответствии с  которым  работники  несут
ограниченную материальную ответственность в размере причиненного по их  вине
ущерба, но не  свыше  своего  среднего  месячного  заработка  за  порчу  или
уничтожение   по   небрежности    материалов,    полуфабрикатов,    изделий,
инструментов,  измерительных   приборов,   специальной   одежды   и   других
предметов, выданных предприятием работнику в пользование. Следует  отметить,
что ограниченная материальная ответственность наступает лишь в тех  случаях,
когда  ущерб  причиняется  работником  по  неосторожности.   Если   работник
умышленно причиняет вред, то он несет  полную  материальную  ответственность
Поэтому  в  каждой  конкретной  ситуации   при   привлечении   работника   к
материальной    ответственности    необходимо    выяснить    как     предмет
посягательства, так и форму  вины  работника  —  умысел  или  неосторожность
руководители   предприятий,   -   их    заместители    несут    материальную
ответственность в размере причинённого  по  их  вине  ущерба,  но  не  свыше
своего  среднего  месячного  заработка,  если   ущерб   причинен   излишними
денежными выплатами, неправильной постановкой учета и хранения  материальных
или  денежных  ценностей,  непринятием  необходимых  мер  к   предотвращению
простоев,  выпуска  недоброкачественной  продукции,  уничтожения   и   порчи
материальных  или  денежных  ценностей.  Если  должностное  лицо   допустило
несколько случаев причинения ущерба по указанным  выше  основаниям  либо  по
одному из них, суд вправе взыскать  в  возмещение  ущерба  за  каждый  такой
случай денежные суммы в  пределах  среднего  месячного  заработка  виновного
лица.  Ограниченная  материальная  ответственность  ст.  133  КЭоТ   Украины
наступает за ущерб, причиненный излишними  денежными  выплатами,  независимо
от того, какие виды выплат  произведены  и  за  какие  нарушения.  Например,
штраф,  уплаченный  за  простой  вагона,  относится  к   излишним   денежным
выплатам.

Повна матеріальна відповідальність
Працівник,  який  завдав  матеріальної  шкоди   підприємству,   організації,
установі, несе матеріальну відповідальність незалежно від того, чи  був  він
притягнутий  до  дисциплінарної  відповідальності   за   діяння,   що   ними
спричинено   цю   шкоду.    Підставою    для    застосування    матеріальної
відповідальності до працівника є наявність матеріальної  шкоди,  спричиненої
втратою, пошкодженням, знищенням майна підприємства,  установи,  організації
внаслідок протиправних діянь працівника, з яким укладено  трудовий  договір.
Чинне  законодавство  встановлює  два  види  матеріальної  відповідальності:
обмежену,  яка  не  перевищує  середнього  заробітку  працівника,  і  повну.
Остання настає в таких випадках: письмового  договору  про  взяття  на  себе
працівником  повної  матеріальної  відповідальності  коли  майно   та   інші
цінності були одержані працівником під звіт за разовою  довіреністю  або  за
іншими разовими документами (отримання  працівником  майна  в  такий  спосіб
можливе лише за  наявності  згоди  працівника);  якщо  шкоди  завдано  діями
працівника, які мають ознаки злочину; якщо шкоди завдано  працівником,  який
був у нетверезому стані. коли шкоди завдано  недостачею,  умисним  знищенням
або  умисним  зіпсуттям  матеріалів.  якщо  на   працівника   законодавством
покладено повну матеріальну відповідальність; у разі завдання шкоди  не  під
час  виконання  трудових  обов'язків;  якщо  службова  особа  є   винною   в
незаконному звільненні або переведенні працівника  на  іншу  роботу.  Шкода,
розмір якої перевищує середній заробіток працівника, може бути  відшкодована
працівником добровільно, а  в  разі  відмови  відшкодувати  заподіяну  шкоду
питання відшкодування вирішується судом,  який,  до  речі,  також  розглядає
трудові спори.

Трудова дисципліна та методи її забезпечення
Трудова дисципліна виступає необхідною умовою для належної організації будь-
якої колективної праці та являє  собою  сукупність  не  лише  певних  правил
поведінки працівників, а й питань,  пов'язаних  із  необхідністю  дотримання
встановленого  порядку,  методів  його  забезпечення.   Трудову   дисципліну
характеризують такі чинники: чесна  й  сумлінна  праця;  своєчасне  й  точне
виконання розпоряджень власника підвищення продуктивності праці;  поліпшення
якості  продукції;  виконання  технологічної  дисципліни;  додержання  вимог
охорони праці; дотримання техніки безпеки та виробничої  санітарії;  Трудова
дисципліна  спирається  на  свідоме  ставлення  працівників  до  праці,   що
забезпечується методами переконання, заохочення, а часом  примусу.  Головним
є  метод  переконання,  спрямований   на   виховання   відповідних   якостей
працівників, а також метод  заохочення,  тобто  морального  й  матеріального
стимулювання. Заохочення працівника  є  визнанням  його  професіоналізму  та
вираженням із боку власника поваги. Тому такий метод застосовується  в  разі
досягнення  високих  трудових  показників,  поліпшення   якості   продукції,
творчого підходу до трудової  діяльності.  Серед  основних  видів  заохочень
визначаються такі: подяка, премії, вручення цінних подарунків,  нагородження
грамотами,  державними  відзнаками  й  нагородами.   Власником   спільно   з
профкомом можуть бути встановлені  будь-які  інші  види  заохочень,  перелік
яких закріплюється в колективних договорах, Правилах внутрішнього  трудового
розпорядку    (скажімо,    встановлення    додаткового    часу    відпустки,
першочерговове  надання  квартир,  санаторно-курортних  путівок  тощо).  Всі
заохочення оголошуються власником у наказі , доводяться до відома  трудового
колективу і  записуються  до  трудової  книжки.  Для  забезпечення  трудової
дисципліни,  нарівні   з   методами   переконання   й   заохочення,   можуть
застосовуватись і методи примусу, зокрема заходи дисциплінарного  характеру,
матеріальної відповідальності та громадського впливу.

Система господарських судів України
Згідно  з  Конституцією  України  правосуддя  в   господарських   відносинах
здійснюється арбітражним судом.  Арбітражний  суд  є  незалежним  органом  у
вирішенні всіх господарських спорів, що виникають  між  юридичними  особами,
державними та іншими органами, а також у розгляді справ про  банкрутство.  В
Україні діють Вищий арбітражний  суд  України,  арбітражний  суд  Автономної
Республіки Крим, арбітражні суди областей, міст  Києва  і  Севастополя,  які
становлять єдину систему  арбітражних  судів.  Підприємства,  інші  юридичні
особи громадяни, які  здійснюють  підприємницьку  діяльність  без  створення
юридичної  особи  і  в  установленому  порядку   набули   статусу   суб'єкта
підприємницької діяльності. У випадках,  передбачених  законодавчими  актами
України, до арбітражного суду також мають право звертатися державні та  інші
органи,  громадяни,  що  не   є   суб'єктами   підприємницької   діяльності.
Арбітражний  суд  порушує  справи  за  позовними  заявами:  підприємств   та
організацій, які звертаються до арбітражного суду за  захистом  своїх   прав
державних та інших органів прокурорів та їхніх заступників, які  звертаються
до арбітражного суду в інтересах держави.  Арбітражний  суд  порушує  справи
про банкрутство за  письмовою  заявою  будь-якого  з  кредиторів,  боржника,
органів  державної  податкової  служби  чи  державної  контрольно-ревізійної
служби. Арбітражним судам підвідомчі справи: у спорах, що виникають під  час
укладання, зміни, розірвання  та  виконання  господарських  договорів  та  з
інших підстав про банкрутство; за заявами органів Антимонопольного  комітету
України з питань, віднесених законодавчими  актами  до  їхньої  компетенції.
Арбітражні суди не розглядають  справи  зі  спорів,  що  виникають  під  час
погодження стандартів і технічних умов; про встановлення  цін  на  продукцію
(товари), а також тарифів на послуги. Арбітражний суд Автономної  Республіки
Крим, арбітражні суди областей, міст Києва та  Севастополя  розглядають  усі
підвідомчі  арбітражним  судам  справи,  крім  тих,   що   підсудні   Вищому
арбітражному судові. Вищий арбітражний суд розглядає  справи  у  спорах:  де
однією зі сторін є вищий чи центральний орган  виконавчої  влади.  матеріали
яких містять державну  таємницю  що  прямо  віднесені  до  його  підсудності
законами   України,   міжнародними   договорами   України.   Судочинство   в
господарських справах  здійснюється  в  порядку,  передбаченому  Арбітражним
процесуальним  кодексом  України  Регламентує:  порядок  порушення  справ  в
арбітражному  суді,  процедуру  доарбітражного  врегулювання   господарських
спорів  питання  підвідомчості  справ  арбітражним  судам   коло   учасників
арбітражного  процесу,  поняття,  види  і  правила  оцінки  доказів;   склад
арбітражних  витрат,  їх  розподіл  між  сторонами;  порядок   установлення,
обчислення, зупинення і  закінчення  процесуальних  строків  форму  і  зміст
позовної заяви, порядок прийняття позовної заяви та підстави для  відмови  в
її прийнятті підстави,  заходи  та  умови  скасування  забезпечення  позову;
процесуальні питання  розгляду  і  вирішення  господарських  спорів  порядок
перевірки рішень, арбітражних судів вищими судовими інстанціями.

Поняття та джерела кримінального права
Кримінальне право — одна з галузей права України,  що  охоплює  два  основні
інститути:  злочин  і  покарання»  Поняття  "кримінальне   право"   прийнято
розглядати у двох його значеннях: по-перше, позитивне  кримінальне  право  —
це   самостійна   галузь   законодавства,    репрезентована    самодостатнім
законодавчим актом — Кримінальним кодексом; по-друге,  кримінальне  право  —
це галузь юридичної науки про чинний кримінальний закон  і  судову  практику
його застосування, про його історію й теорію, про кримінальні  закони  інших
держав. Позитивне кримінальне право України характеризується тим,  що:  його
норми встановлюються лише  вищим  органом  законодавчої  влади  —  Верховною
Радою України; воно проявляється у законах; метод  реалізації  кримінального
закону є специфічним, притаманним лише цьому законові — це  покарання  особи
за порушення нею кримінально-правової  норми.  Позитивне  кримінальне  право
України  —  сукупність  юридичних  норм,  установлених  вищим   законодавчим
органом державної влади  —  Верховною  Радою  України,  що  визначають,  які
суспільне  небезпечні  діяння  є  злочинними  і   які   покарання   належить
застосувати до осіб, що їх скоїли. Кримінальне право України поділяється  на
дві частини — Загальну та Особливу. Загальна частина  Кримінального  кодексу
містить визначальні норми загального значення; їхня дія поширюється  на  всі
приписи  Особливої  частини   Кодексу.   Ці   норми   визначають:   завдання
Кримінального  кодексу;  підстави  кримінальної  відповідальності;  чинність
Кримінального кодексу щодо діянь, учинених на території  України  та  за  її
межами; чинність кримінального закону в часі; поняття злочину;  форми  вини;
обставини, що містять суспільну  небезпечність  або  протиправність  діяння;
стадії вчинення злочину;  співучасть  у  злочині;  види  покарань,  загальні
засади призначення покарання; погашення та зняття судимості  тощо.  Сутність
і призначення норм Загальної частини кодексу виявляються лише  в  органічній
єдності з положеннями його  Особливої  частини.  Остання  містить  конкретні
норми, які забороняють вчиняти те чи те  діяння.  Порушення  такої  заборони
тягне за собою  відповідне  покарання  винної  особи.  При  цьому  більшість
статей Особливої  частини  передбачають  діяння  одного  виконавця  злочину.
Кримінальне  право  вивчає  не  лише  норми  кримінального   закону,   а   й
застосування цих норм  правоохоронними  органами  та  судом.  Унаслідок  дії
кримінально-правової норми виникають відносини між державою та  особою,  яка
вчинила злочин. Матеріальний  зміст  кримінально-правових  відносин  складає
сукупність  прав  та  обов'язків  суб'єктів  цих  відносин.   Це   положення
передбачає, з одного боку, що до  особи,  яка  вчинила  злочин,  слід  ужити
заходів державного впливу і вона  має  бути  покараною,  а  з  іншого  —  що
держава наділяється правом переслідувати злочинця у  кримінальному  порядку,
доводити його вину у скоєнні злочину і застосовувати до  нього  кримінально-
правову санкцію. Предметом кримінального права є відносини, що  виникають  у
зв'язку з учиненням злочину і застосуванням відповідних покарань.

Кримінальна відповідальність
Кримінальна  відповідальність   —   вид   юридичної   відповідальності,   що
встановлюється державою в кримінальному законі, накладається судом на  осіб,
які винні у  вчиненні  злочину,  та  мають  нести  зобов'язання  особистого,
майнового  чи  організаційного  характеру.  Звідси,  по-перше,   кримінальна
відповідальність — це  вид  юридичної  відповідальності,  що  встановлюється
державою  в  кримінальному  законі.   Отже,   тільки   Кримінальний   кодекс
установлює  кримінальні   покарання,   дає   вичерпний   перелік   покарань,
передбачає підстави, порядок, межі  їх  призначення.  По-друге,  кримінальна
відповідальність застосовується  лише  судом  і  лише  до  особи,  винної  у
вчиненні злочину. По-третє,  кримінальна  відповідальність  —  це  обов'язки
злочинця особистого (позбавлення волі),  майнового  (конфіскація  майна)  чи
організаційного   (позбавлення   права   мати   певну   посаду)   характеру.
кримінальну  відповідальність  і  покарання  несе  тільки  особа,  винна   у
вчиненні злочину, тобто особа, яка умисно чи необережно вчинила  діяння,  що
передбачене кримінальним законом як суспільне небезпечне. Сукупність  ознак,
що визначають діяння як  злочин,  має  назву  "склад  злочину".  Тому  часто
стверджують, що єдиною підставою кримінальної відповідальності  є  наявність
складу злочину

Кримінальне покарання та його види
Кримінальне покарання — засіб державного примусу,  що  застосовується  судом
із винесенням вироку щодо особи, яка  вчинила  злочин.  Метою  покарання  є:
кара  за  вчинений  злочин;   виправлення   та   перевиховання   засуджених;
запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так  і  іншими  особами.
Покарання поділяються на три групи:  основні,  що  призначаються  тільки  як
головні; додаткові, що не призначаються самостійно, а тільки  як  доповнення
до основних; змішані, що  можуть  бути  як  основними,  так  і  додатковими.
Основні покарання: позбавлення волі на строк від 3 місяців до  10  років  (в
окремих випадках до 15 років);  виправні  роботи  без  позбавлення  волі  на
строк від 2 місяців до 2 років; позбавлення права обіймати певні посади  або
на якийсь вид діяльності на строк до 5 років; штраф; громадська  догана.  До
військовослужбовців  строкової  служби  може  застосовуватися  покарання   у
вигляді направлення в дисциплінарний батальйон на строк від 3 місяців  до  З
років. Додатковими покараннями визнаються:  конфіскація  майна;  позбавлення
військового або  спеціального  звання;  позбавлення  батьківських  прав.  Як
виняткова  міра  покарання  допускається  застосування   смертної   кари   -
розстрілу за особливо тяжкі злочини Не можуть  бути  засуджені  до  смертної
кари особи, які не досягли до вчинення злочину 18-річного  віку,  жінки,  що
були в стані вагітності під час вчинення злочину  або  на  момент  винесення
вироку. Смертну кару не можна застосувати до жінки, яка  перебуває  в  стані
вагітності на момент виконання вироку

Органи які розглядають індивідуальні трудові спори
Індивідуальні трудові спори —  непорозуміння  між  працівником  і  власником
(уповноваженим ним органом), що виникли в  трудових  правовідносинах.  Чинне
трудове законодавство передбачає два  органи,  які  мають  право  розглядати
трудові спори. Це — комісії з  трудових  спорів  (КТС)  і  районні  (міські)
суди. КТС обираються загальними зборами (конференцією)  трудового  колективу
підприємства, установи, організації з кількістю  працюючих  не  менш  як  15
осіб. Порядок  обрання,  чисельність,  склад  і  строк  повноважень  комісії
визначаються   загальними   зборами   (конференцією)   трудового   колективу
підприємства, установи, організації. Кількість робітників у  складі  комісії
з трудових спорів підприємства не може бути меншою від половини  її  складу.
Чинним  трудовим  законодавством  установлено  перелік  спорів,  що   можуть
розглядатися в КТС і що розглядаються  в  судах.  Наприклад,  відповідно  до
Кодексу законів про працю КТС є обов'язковим первинним органом  із  розгляду
трудових спорів, за винятком спорів, що безпосередньо розглядаються в  судах
в  районних  (міських)  судах  розглядаються  трудові  спори   за   заявами:
працівника чи власника коли вони   незгодні   з   рішенням  КТС;  прокурора,
якщо  він  уважає,  що  рішення  КТС   суперечить   чинному   законодавству;
працівника  підприємства,  установи,  організації,  де  комісії  з  трудових
спорів  не  обираються;  працівника  про  поновлення  на  роботі  керівника,
головного бухгалтера підприємства, а також службових осіб митних  органів  і
державних  податкових  адміністрацій,  яким  присвоєно  персональні  звання,
службових осіб державної контрольно-ревізійної служби та органів  державного
контролю за цінами; власника  про  відшкодування  працівниками  матеріальної
шкоди,  заподіяної  підприємству,  установі,  організації;   працівників   у
питанні застосування законодавства про  працю.  працівників,  запрошених  на
роботу в порядку переведення з іншого підприємства,  установи,  організації;
молодих спеціалістів, які закінчили вищий навчальний заклад вагітних  жінок,
жінок, які мають дітей віком до трьох років або дитину-інваліда, а  одиноких
матерів — за наявності дитини віком до 14 років; виборних працівників  після
закінчення строку повноважень; працівників, яким  надано  право  поворотного
прийняття на роботу;  інших  осіб,  з  якими  власник  зобов'язаний  укласти
трудовий  договір.  Працівник  може  звернутися  з  заявою   про   вирішення
трудового спору безпосередньо до районного  (міського)  суду  в  тримісячний
строк од дня, коли він дізнався або  повинен  був  дізнатися  про  порушення
свого права, а в справах про звільнення — в місячний строк од  дня  вручення
копії наказу  про  звільнення  або  від  дня  видачі  трудової  книжки.  Для
звернення  власника  або  уповноваженого  ним  органу  до  суду  в  питаннях
стягнення  з  працівника  матеріальної   шкоди,   заподіяної   підприємству,
установі, організації, встановлюється строк в  один  рік  од  дня  виявлення
заподіяної працівником шкоди.

Злочини в сфері службової діяльності
Под должностными лицами понимаются  лица,  которые  постоянно  или  временно
совершают функции  представителей  власти.  Виды  должностных  преступлений:
существенный  ущерб,  если  он  лежит  в  совершении  материальных  убытков,
считается такой ущерб, который более раз  превышает  не  обложенный  налогом
минимум доходов граждан. Повторным в  ст.  168-170  считается  преступление,
совершенное лицом,  которое  ранее  совершила  какое-либо  из  преступлений,
вымогательство  взятки  определяется  требованием  должностного   лица   под
угрозой совершения или несовершения, использованием власти или  должностного
положения,  действий,  которые  могут  причинить  ущерб  правам  и  законным
интересам,  злоупотребление  властью  или  должностным  положением  является
умышленное по корыстным мотивам,  другой  личной  заинтересованности  или  в
интересах третьих лиц. испсользование должностным  лицом  спорных  интересов
службы,  превышение  власти  или  властных  полномочий.  Превышение   власти
является умышленным совершением должностным Лицом действий, которые  выходят
за границы установленных законом прав и полномочий. халатность  неисполнение
должностным   лицом   своих   служебных   обязанностей.,должностной   подлог
является   внесение   должностным    лицом    к    официальным    документам
заблаговременно неправдивых ведомостей, другая подделка документов, а  также
составление неправдивых документов.

Повноваження Верховного Суду України
Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі  судів  загальної
юрисдикції.  До  його  складу,  відповідно  до  Концепції,   входять   Вищий
цивільний суд, Вищий господарський суд, Вищий  адміністративний  суд,  Вищий
кримінальний суд, Вищий  військовий  суд.  Пленум  Верховного  Суду  судових
справ не розглядає, а лише дає  роз'яснення  з  питань  застосування  судами
чинного законодавства на основі  узагальнення  судової  практики.  Верховний
Суд України  діє  в  складі  Пленуму  Верховного  Суду,  судової  колегії  в
цивільних  справах,  судової  колегії  в  кримінальних  справах,  військової
колегії;  для  розгляду  організаційних  питань   роботи   Верховного   Суду
утворюється Президія Верховного Суду України. Пленум Верховного Суду  діє  в
складі Голови Верховного Суду, заступників Голови і членів Верховного  Суду.
Склад судової колегії в цивільних справах, судової  колегії  в  кримінальних
справах  і  військової  колегії  затверджується  Пленумом  Верховного   Суду
України з числа суддів  Верховного  Суду.  Судові  колегії  Верховного  Суду
України  розглядають  у  межах  своїх  повноважень  справи  як  суди  першої
інстанції,  у   касаційному   порядку,   порядку   нагляду   і   зв'язку   з
нововиявленими  обставинами.  Президія  Верховного  Суду  розглядає  питання
організації роботи судових колегій і апарату Верховного Суду, а також  подає
допомогу судам  нижчого  рівня  у  правильному  застосуванні  законодавства.
Верховний Суд України у межах своїх  повноважень  розглядає  справи  як  суд
першої інстанції, у касаційному порядку,  порядку  нагляду  і  в  зв'язку  з
нововиявленими обставинами; вивчає й узагальнює  судову  практику,  аналізує
судову статистику і дає керівні роз'яснення судам  у  питаннях  застосування
законодавства, що виникають при розгляді судових справ, які є  обов'язковими
для судів, інших органів і службових осіб, що застосовують закон,  по  якому
дано  роз'яснення;  здійснює  контроль   за   виконанням   судами   керівних
роз'яснень  Пленуму  Верховного  Суду  України;  вирішує   в   межах   своїх
повноважень  питання,  що  випливають  з  міжнародних   договорів   України;
здійснює інші повноваження, надані йому законодавством.


смотреть на рефераты похожие на "Шпоры по Праву"